Однак вирішальний голос тоді мали литовські націоналісти, що почали мислити стратегічно і вже мали певний досвід контактів із Польщею. Ці люди, яких у 1991 р. ніхто не міг перевершити в їх підозрах до Польщі, в 1993 р. змінили свою думку й у відповідний момент були готові до співпраці. Показовою є постать Аудрюса Буткявічюса. Певний час він мислив у категоріях збереження литовської держави, спочатку як координатор руху мирного спротиву в рамках литовського національного руху, потім як керівник національної оборони невизнаної литовської держави й, нарешті, як міністр оборони незалежної Литви. Він розглядав події 1920 р. з типово литовської позиції і як громадський і політичний діяч спочатку вбачав у Польщі загрозу. У листопаді 1991 р., коли на території його Литви все ще перебувала тридцятип'ятитисячна радянська військова частина, Буткявічюс назвав Польщу «найбільшою загрозою для безпеки Литви». Його позиція змінилась після ознайомлення з польською політикою та НАТО. У липні 1993 р., приймаючи в подарунок польське озброєння, Буткявічюс назвав цей жест «найкращим виявом довіри, який лише може бути»[596]. Коли наприкінці серпня 1993 р. постало питання щодо вступу до НАТО, Буткявічюс запропонував, щоб Литва приєдналась до заяви Польщі про прийняття до організації. Його пропольська й пронатівська позиція здобула популярність у той час, коли думка громадськості та більшої частини правиці, що перебувала в опозиції, була антипольською й пронатівською, а більшість лівих в уряді сповідували пропольські й антинатівські настрої.
Після досягнення порозуміння щодо цього питання всі проблеми в переговорному процесі було швидко розв'язано. У квітні 1994 р., під час урочистостей з нагоди підписання договору, лідери лівих, особливо президент Бразаускас, заспокоювали Ландсбергіса та правих, згадуючи литовську версію довоєнної історії. Погоджуючись з історичною аргументацією, литовці намагались дещо змінити її звучання. Вони говорили про позиції майбутніх істориків, про історичне примирення, якого досягли в Європі після Другої світової війни, та про трагічну історію малих націй, суперечки між якими привертали увагу зовнішніх сил[597]. Така риторика сигналізувала про зміни в політиці нової литовської держави та впливала на них. Це був перший випадок в історії незалежної Литви, коли майбутні державні інтереси взяли гору над національна ми інтересами минулого. Цей процес пришвидшила польська політика, що толерантно ставилась до литовського націоналізму, та підтримка європейських інституцій. У жовтні 1994 р. литовський парламент ратифікував договір 91 голосом «за», 19 — «проти» й 8 — «що утримались», знаючи про те, що раніше цього ж дня за договір з результатом 295 голосів «за» й жодним «проти» проголосували депутати польського парламенту.
Одностайність польського голосування вражає. Литва проводила неоднозначну зовнішню політику щодо Польщі, доля польської меншини в Литві турбувала і правих, і лівих депутатів, а Польща тоді ж зреклась усіх претензій на особливий статус поляків у Литві й остаточно визнала кордони, створені радянською владою, відмовившись також від претензій на Вільнюс. Результат голосування «295:0» й овація засвідчили превалювання в польському парламенті політичного розрахунку над патріотичною ностальгією та спрямування польської ностальгії в річище підтримки модерної Литви. Це була частина великої стратегії «Культури», втіленої в життя Скубішевським.
У 1989–1993 рр., під час своєї чотирирічної каденції на посаді міністра закордонних справ у правоцентристських урядях, Скубішевський програв лише одне парламентське голосування — з питання, яке й так не мало великого практичного значення. Сказати, що, поки Скубішевський займав свою посаду, відбулося три загальнодержавні виборчі кампанії та діяло чотири коаліційних уряди, означає применшити ту неймовірну мінливість простору, в якому йому довелося працювати. За таких умов вражає, яку Польщі могли співіснувати настільки відмінні зовнішня та внутрішня політика[598]. Беручи до уваги суперечки в українському, литовському та білоруському парламентах щодо зближення цих країн із Польщею, дивовижно, що Польща сама дотримувалась політики «двох напрямків» і європейських стандартів без особливих перешкод з боку парламенту. Насправді ж польська громадськість забула історію не більше, ніж українська, литовська чи білоруська: українці залишались найнебезпечнішим польським сусідом, а польські школярі продовжували вчити напам'ять перший рядок із «Пана Тадеуша» — «Батьківщино моя, Литво!»[599].
596
Цит. за: Slowo Powszechne, Warszawa // FBIS-SOV, 27 листопада 1991 p. — s. 36; RFE Daily Report, 27 липня 1993 p. Див. також: Butkevicius Audrius. he Baltic Region in Post-Cold War Europe // NATO Review, 41, 1 (1993). — p. 7–11. У 1994 p. він, здається, змінив свою думку про розширення HATО після того, як це питання стало складовою литовської політики. Наприкінці десятиліття, коли його як депутата визнали винним у хабарництві й коли він звинуватив Ландсбергіса в роботі на КДБ, його розуміння литовських державних інтересів було не таким однозначним. Різні особи тут згадуються не для того, щоб творити з них героїв, а з метою описати внутрішню політику прийняття стратегічних рішень.
597
Snyder. National Myths. — p. 334. Це сталося вже після закінчення каденції Скубішевського, й цьому передувала спеціальна місія радника Валенси Анджея Закржевського та голови польської делегації Іво Бичевського. Це слід розглядати як завершення етапу 1989–1993 рр.
598
Vinton Louisa. Domestic Politics and Foreign Policy, 1989–1993 // Polish Foreign Policy Reconsidered / Prizel Ilya, Michta Andrew (
599
Про громадську думку щодо України й українців див.: Babinski Grzegorz. Pogranicze polsko-ukrainskie. — Krakow: Nomos, 1997. — s. 166–168; Zieba Andrzej. Ukraincy w oczach Polakow // Narody i stereotypy / Walas eresa (