Чітке розмежування східної та внутрішньої політики насправді було свідомим визнанням різниці між державними інтересами та національною пам'яттю. Навіть після того як у 1990-х рр. «Солідарність» розпалася на окремі конкурентні партії, започаткована у 1980-х рр. традиція солідарності зі східними сусідами залишилась[600]. Згода щодо цього об'єднала всі правоцентристські партії, що з'явились після «Солідарності» й формували уряди в 1989–1993 рр., за винятком Християнсько-національного союзу, що в 1991 р. здобув 8,7% голосів виборців і брав участь у формуванні урядів до 1993 р. Депутати й міністри цієї партії були єдиними, хто виступав проти східної політики Скубішевського. Політики з Християнсько-національного союзу обстоювали принцип «паритету» у відносинах зі східними сусідами: вони хотіли, щоб Польща вимагала поступок на підставі польської думки, що з польськими меншинами за кордоном обходяться гірше, ніж ставляться до меншин у Польщі, а також щоб Польща припинила відносини з Україною до того часу, доки українська держава не вибачиться за дії УПА у 1940-ві рр.[601] Це, очевидно, суперечило б політиці європейських стандартів[602].
Розуміння того, що Україна, Білорусь і Литва були рівними з Польщею національними державами, існування яких було в польських інтересах, що майбутню співпрацю слід ставити вище, ніж історичні суперечки, та що, наполягаючи на вибаченнях, Польща повинна попросити вибачення сама, домінувало в парламенті. Випадки, коли депутати родом із втрачених Польщею східних земель, виходячи з власного досвіду, виступали з якимись претензіями, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Польські праві загалом підтримували незалежність східних сусідів Польщі[603]. Хоча Сейму не вдалося швидко прийняти законодавство щодо меншин, Яцек Куронь, на той час найпопулярніший політик Польщі, виступав як неофіційний представник їхніх інтересів[604]. За потреби Скубішевсь-кий міг трактувати східну політику та політику щодо меншин як природний наслідок західної політики. Коли польські парламентарі затято наполягали на енергійнішому захисті польських меншин за кордоном, Скубішевський картав їх за незнання європейських стандартів. Оскільки в 1992–1993 рр. мету вступу до європейських інституцій поділяв майже весь політичний спектр, а серед них і більшість міністрів урядів «Солідарності» (якщо мало не всі), цей аргумент був дуже дієвим[605].
Скубішевського підтримували п'ять прем'єр-міністрів і два президенти: Войцех Ярузельський і Лех Валенса. Ярузельський, який виконував обов'язки президента до грудня 1990 р., був не лише комуністичним генералом, що в 1981 р. запровадив воєнний стан, а й колишнім солдатом, що в 1947 р. допомагав примусово переселяти українців. Після 1989 р., ще під час його перебування при владі, нейтральність Ярузельського в питанні польської закордонної політики стала частиною його неоціненного внеску до розвитку польської демократії. Валенса, лідер «Солідарності», був президентом до кінця повноважень Скубішевського. Хоча він псував усе своїми пропозиціями щодо НАТО-біс[606] і незграбними контактами з Москвою, Валенса не використав жодного національного питання, що могло б підважити політику Скубішевського. Окрім того, він намагався тримати українське питання якнайдалі від виборів, а під час переломної парламентської кампанії 1989 р., коли місцеві комуністи намагалися розіграти національну карту, навіть підтримав українського кандидата. Під час своїх візитів до Литви, Білорусі та України Валенса наголошував, що Польща не має територіальних претензій, і просив польські меншини вважати себе громадянами тих країн, у яких вони мешкають[607]. На цьому слід особливо наголосити, адже інші президенти в посткомуністичній Європі, насамперед в Югославії та Росії, використовували питання кордонів і меншин з метою зміцнення власної влади.
600
Одним зі свідчень того, наскільки все було серйозно, є той факт, що «Солідарність у боротьбі», радикальна профспілка правого спрямування, увійшла до міжнародної політики з невеличким проукраїнським томиком, де були й вибачення за операцію «Вісла» Див.: Kaminski Antoni, Kozakiewicz Jerzy. Stosunki polsko-ukrainskie. — Warszawa: PAN, 1997.
601
Raciborski Jacek. Polskie wybory. — Warszawa: Scholar, 1997. — s. 42; Kultura, 520–521 (1991). — s. 145; Gazeta Wyborcza, 9 вересня 1991 p. — s. 1; Rocznik Polskiej Polityki Zagranicznej, 1992. — s. 20; Prizel Ilya. Warsaw s Ostpolitik // Polish Foreign Policy Reconsidered / Prizel Ilya, Michta Andrew (
602
Іншим вагомим винятком з тієї згоди було товариство «Польська спільнота», яке фінансував польський Сенат і яке виступало проти політики Скубішевського, підтримуючи матеріально організації, що заявляли про себе як представників польської меншини в Литві, незалежно від їх політичних цілей. З цієї групи виходили польські діячі, які твердили, що Польща повинна ставити інтереси польських меншин вище, ніж добрі відносини з національними державами на сході. Розмова з Атнєшкою Панецькою, Варшава, 27 лютого 1998 р.; Stelmachowski Andrzej. О debacie // Wspolnota Polska, 58 (1997). — s. 39. Див. також: Widacki. Stosunki polsko-litewskie i Piatrowicz Natalia. Katolicyzm na Bialorusi. Polski czy juz bialoruski // Wiez, 467 (1997). — s. 83.
603
Це твердження грунтується на вивченні парламентських стенограм за 1989–1994 рр. Про правих див.: Sprawozdanie stenograficzne (51), 14 лютого 1991 р. — s. 15–54; Ibid., (14), 8 травня 1992 р. — s. 152–159; Ibid., (31), 13 жовтня 1994 р. — s. 108–114.
604
Діяльність, за яку згодом Україна нагородила його Орденом князя Ярослава Мудрого. Див.: Політика і культура. 10–16 вересня 1999 р. — с. 38–39.
605
Як він представив це в Сенаті: «Пригадаймо те, про що деякі політики забули й далі забувають, те, що Польща без упорядкованих, добрих і дружніх відносин зі своїми східними сусідами перестане розглядатись як партнер для Заходу». — Skubiszewski. Polityka zagraniczna. — s. 247.
606
У 1992 році, коли питання щодо польського вступу до НАТО ще залишалось відкритим, Лех Валенса виступив із ініціативою щодо створення зони безпеки та стабільності на Балто-Чорноморському просторі. До так званої групи НАТО-біс (як альтернативи НАТО) мали б увійти всі країни регіону, окрім Росії. Ця доволі невизначена ідея не здобула належної підтримки й розуміння не лише на Заході та в Росії, а й серед самих східноєвропейських держав, що прагнули до повноправного членства в Організації Північноатлантичного альянсу. —
607
Walesa Lech. Lis do wyborcow, 27 квітня 1989 p.; Літературна Україна, 3 червня 1993 р. — с. 1; 27 травня 1993 р. — с. 2; Lithuania, 11–12 (1994). — p. 140–141; ИТАР-ТАСС, 29 червня 1993 р. // FBIS-SOV, 30 червня 1993 р. — с. 64; Kultura, 550–551 (1993). — s. 106–113.