Хоча Скубішевський і не був харизматичною постаттю, жодна з провідних газет не критикувала його. До певної міри можна навіть сказати, що преса підтримала його східну політику. «Газета виборча» що почала виходити в 1989 р. як виборчий інформаційний бюлетень «Солідарності» стала найвідомішою газетою Польщі. Її головний редактор Адам Міхнік був союзником Єжи Гедройця, послідовником програми «Культури» та прихильником українського й литовського національних рухів. Як провідна постать у польських засобах масової інформації, він виступав за компроміс і вибачення. Хоча погляди Міхніка часто відкидали, його газета визначала простір для діалогу. Майже те саме, що і з пресою, сталось і з Католицькою Церквою. Тоді, коли, наприклад, Сербська Православна Церква закликала своїх вірян воювати за територію, Католицька Церква в Польщі пішла більш мирним шляхом. І хоча в 1990-х рр. католицькі парафії зруйнували залишки українських поселень у Південно-Східній Польщі, а відомі церковнослужителі поширювали ідеї антисемітизму та ксенофобії з амвонів чи по радіо, однак найвищим авторитетом у Католицькій Церкві в Польщі, як в офіційній ієрархії, так і в серцях вірних, залишався польський Папа Іван Павло II (Кароль Войтила). Войтила, як і Міхнік, ще у 1970-ті рр. долучився до справи примирення на сході й терпляче виголошував свої послання про любов і толерантність, хоча вони не завжди бували почуті. Як перший Папа-слов'янин, як перший Папа, що відправляв месу литовською, білоруською, російською, українською та польською мовами, Іван Павло II показав приклад, який було важко наслідувати, але неможливо було не зрозуміти.
Наприкінці 1993 р., коли вже збігав термін повноважень Скубішевського, поляки змогли зрозуміти різницю між втраченими національними територіями та теперішніми державними інтересами, а порозуміння між представниками еліти щодо східної великої стратегії стало надбанням загалу[608]. Завдяки виваженій політиці більша частина польського суспільства змогла з ностальгією згадувати литовську батьківщину, з острахом озиратись на українське прикордоння, водночас переймаючись безпекою батьківщини польської. Посилення такої позиції свідчило про успіх одного з різновидів модерної польської нації, для якої головною турботою стало не збільшення польського впливу, не поширення польської культури чи відновлення польської державності, а збереження польської національної держави в межах існуючих кордонів.
Розділ 14
Епілог: повернення до Європи
Географічне розташування Польщі, примирення з Німеччиною, внутрішні реформи та східна політика підготували країну до інтеграції в Євроатлантичні інституції. Першим виразним сигналом готовності НАТО прийняти нових членів став візит президента США Білла Клінтона до Праги в січні 1994 р.; вже восени того ж року адміністрація Клінтона почала кампанію за розширення НАТО. У грудні 1994 р. під час Ессенського саміту Європейської Ради можливість східного розширення підтримав і Європейський Союз. В обох випадках було зрозуміло, що Польща перебувала серед перших держав-кандидатів на приєднання. Це перевизначення Заходом міжнародної позиції Польщі змінило її сприйняття й на Сході. У 1989–1991 рр., коли Польща запропонувала своїм східним сусідам визнання, всі вони були в ньому зацікавлені. У 1992–1993 рр., коли Польща запропонувала їм європейські стандарти, деякі країни виявились більш зацікавленими, ніж інші. Коли після 1994 р. Польща могла пропонувати їм власне Європу, прірва між ними поглибилась: польські східні сусіди розділились на досить чітко окреслені національні держави з європейськими прагненнями, які відреагували на ці пропозиції позитивно (Литва та Україна), і на тих, що такими державами не стали й відреагували на польські пропозиції негативно (Білорусь і Росія). Такий поділ у поглядах залежав від внутрішньої політики цих чотирьох країн, на які Польща та інші зовнішні актори справляли дедалі менший вплив[609].
Кінець 1980-х та початок 1990-х рр. був особливим моментом в європейській історії, коли польські дипломати та інтелектуали могли повірити, що їхня модель свободи та розвитку могла стати прикладом для сусідів. У питанні національного суверенітету Польща справді була таким прикладом. Однак тільки-но поставало питання щодо конкретних політичних, економічних і культурних змін, аналогії з Польщею втрачали свою силу[610]. Посткомуністичний уряд Польщі у 1994–1997 рр. не зміг відповісти на ці виклики, що також обмежило досягнення урядів «Солідарності» після 1997 р.[611] Після 1994 р. східна політика Польщі стала лише продовженням її ж політики на Заході; проблеми цього підходу найочевидніше проявились у відносинах з Росією.
608
«Security for Europe Project. Final Report». — Providence, R.I.: CFPD, 1993. — p. 15; i Kloskowska. Kultury narodowe u korzeni. — s. 386.
609
Про східноєвропейську внутрішню політику та європейські важелі впливу див.: Vachudova Milada Anna. he Systemic and Domestic Determinants of Eas European Foreign Policies: Doctoral dissertation — University of Oxford, 1997.
611
У 1994 p. міністр закордонних справ Анджей Олеховський намагався знову залучити східних сусідів Польщі, але прем'єр-міністр Вальдемар Павлак завадив йому.