Події 1993 р. змінили образ Росії в Польщі. Президент Єльцин, погодившись у серпні зі вступом Польщі до НАТО, у вересні змінив свої погляди; у жовтні його війська штурмували російський парламент. На це звернули увагу польські посткомуністичні соціалісти, які щойно перемогли на демократичних виборах і готувалися сформувати парламентську більшість. На грудневих парламентських виборах у Росії найбільше голосів здобула націоналістична Ліберально-демократична партія Росії. Її лідер, Володимир Жириновський, був відомий своїми антипольськими настроями (можливо, саме він був автором широковідомого згодом вислову про Польщу як «натівську повію»). Це вже привернуло увагу всього польського суспільства. У січні 1994 р. 70% опитаних поляків вірили, що Росія становить військову загрозу для Польщі. Це був найвищий показник від 1989 р., що вперше значно перевищив аналогічний результат щодо України[612].
Росія часів Єльцина, так і не випрацювавши цілісної політики щодо Польщі, ставилась до неї в риторичних категоріях своєї пропагандистської війни з НАТО. До того часу, коли стало зрозуміло, що розширення Альянсу таки відбудеться попри протести Росії, Москва, по суті, ігнорувала Варшаву. Ситуація змінилась після того, як 30 квітня 1998 р. Сенат США дав свою згоду на розширення НАТО. Лише тоді польсько-російські відносини пожвавились.
Міністра закордонних справ Броніслава Геремека (1932–2008) і президента Олександра Кваснєвського гідно прийняли в Москві в 1998 р.[613] Російський міністр закордонних справ уперше відвідав Варшаву в 2000 р. Наступник Єльцина, Володимир Путін, приїхав до Польщі в 2002 р. Таким чином, неприйняття розширення НАТО в Росії було питанням, актуальним радше для еліти, ніж для громадської думки, тому російська влада змінила позицію настільки легко і радикально. Розширення НАТО не вплинуло навіть на загалом прихильне ставлення населення Росії до США[614]. Росіяни також не ставились вороже до Польщі та її членства в НАТО. Наприкінці 1990-х рр. вони розцінювали Польщу як найстабільнішу державу Східної Європи і навіть більше: 56% з них вважали, що Польща має стати посередником у розв'язанні етнічних конфліктів у Російській Федерації[615]. Східна політика та внутрішні успіхи Польщі змінили ставлення росіян до неї.
Як і офіційна Москва, офіційний Мінськ також протистояв польським ініціативам після 1994 р. Станіслав Шушкевич, білоруський патріот, що віддавав перевагу компромісу, був відсторонений від влади. Та навіть під час перебування Шушкевича на чолі парламенту більшість політичних питань вирішував комуністичний прем'єр-міністр В'ячеслав Кебич, провідною газетою країни була «Радянська Білорусь», а місцева служба безпеки не лише діяла як радянське КДБ, а й називалася так само[616]. Шушкевич і Кебич, так само як і національний діяч Зенон Пазняк, у липні 1994 р. поступились на президентських виборах у Білорусі молодому й недосвідченому антикорупційному діячеві Олександрові Лукашенку. Таким був результат демократії: Лукашенко не був кандидатом комуністичного істеблішменту, а його вирішальна перемога над Кебичем, Шушкевичем і Пазняком засвідчила, що білоруси хотіли когось нового.
Президент Лукашенко знищив демократичні інституції та національні символи молодої білоруської держави. У квітні 1995 р. він вигнав з парламенту націоналістично налаштованих депутатів, заохотивши решту ратифікувати договір із Росією, та звернувся до неї з проханням стати на захист кордону Білорусі з Польщею. У травні 1995 р. на національному референдумі перемогла його пропозиція зробити російську мову офіційною в білоруській державі й усунути білоруські національні символи з державних відзнак. Тоді ж його охоронець здер білоруський прапор з президентської адміністрації, розірвав його на клапті та роздав як сувеніри. У листопаді 1996 р. Лукашенко виграв інший референдум, що продовжив термін його правління і водночас підірвав законодавчу та судову владу. Цей референдум був фарсом і спровокував спільну відозву з боку Польщі, Литви та України. Однак його результати засвідчили прихильність білорусів до такого неорадянського устрою. Внутрішня русифікаторська політика Лукашенка не перетворила його на росіянина, але створила величезні проблеми для білоруських патріотів. Коли його обрали президентом, 80% першокласників навчались білоруською мовою; три роки по тому їх кількість зменшилась до 7%[617]. На кінець десятиліття в білоруській столиці Мінську залишилась лише одна білоруська школа.
613
Ibid., 6 березня 1998 р. — s. 3; 15 березня 1998 р. — s. 6; 1 липня 1998. — s. 1; Сегодня, 30 червня 1998 р. — с. 2; Kommersan Daily, 30 червня 1998 р. — с. 2; Русский Телеграф, 30 червня 1998 р. Про наслідки розширення НАТО див.: Buran Stephen. After NATO Enlargement // Problems of Post-Communism, 48, 2 (2001). — p. 25–41.
614
Дані опитування див. у: Levada Yuri. After he haw // Wilson Quarterly, 55, 2, (2001). — p. 78.
616
Markus Ustina. Belarus: You Can Go Home Again? // Curren History, 113, 585 (1994). — p. 337–341.