Політичні дії вимагають відповідних інституційних, соціальних і культурних умов. Білоруські діячі 1990-х рр. анахронічно твердили, що білоруська нація «втратила» незалежність Великого князівства Литовського у XVI ст., руську мову в XVIII ст., Уніатську Церкву та поезію Міцкевича у XIX ст., Вільно та саму назву «Литви» у XX ст. Якщо ми відкинемо телеологію, але залишимо тяглість, відкинемо слово «недобрий», але залишимо «знак», ми зрозуміємо значення подій, що були поза контролем національних діячів і місцевого населення. Білоруські «втрати» були наслідком збігу обставин, що не сприяли консолідації модерної білоруської національної ідеї, руху чи держави. Проте найпарадоксальнішою «втратою» була та, про яку не згадав жоден національний діяч: Білорусь не мала переваг поділу.
Національні історії змальовують поділ як розчленування національного тіла. Насправді ж перебування в різних державах давало національним діячам певну перевагу. Так, поділ створює можливість того, що одна імперія використає певний національний рух проти іншої імперії, непередбачуваним наслідком чого стане розквіт цього руху; це також дає діячам тієї самої нації, але вже в іншій імперії, змогу ділитись ідеями між собою. До того ж, за таких умов національний рух у межах однієї імперії може копіювати тактику інших національних рухів у її ж кордонах, а потім ділитися досвідом зі своїми однодумцями, що перебувають на іншому боці кордону. Як ми вже бачили, поділ литовського та українського населення між різними імперіями у XIX ст. уможливив діалог з емігрантами, появу ідей про об'єднання нації та контрабанду книг. На відміну від них, у XIX ст. всі території, що складають сьогодні Білорусь, були частиною Російської імперії. Розділеною Білорусь була лише протягом двох десятиліть XX ст. — між Польщею та СРСР у міжвоєнний період. І хоча Сталін винищив білоруську інтелігенцію, а Польща закрила всі білоруські школи, саме на часи її поділу припали її найбільші національні досягнення.
Модерна національність пов'язана з єдністю літературної та простої мови, що в Східній Європі означало освіту селян і переорієнтацію інтелігенції. Місцем цього поєднання зазвичай було місто, а в ідеалі — дедалі впливовіша національна столиця. Жадана білорусами в якості столиці Вільня в 1920 р. після польсько-більшовицької війни стала польським Вільном, а в 1945 р., після того як Сталін передав місто радянській Литві, — литовським Вільнюсом. Остаточна столиця Білорусі — Мінськ, історично менш важливий для національної справи, ніж Вільня, — став радянським після того, як Польща не захотіла приєднувати його в 1921 р. За радянської влади Мінськ був єдиним більш-менш великим білоруським містом, а після Другої світової війни — осередком русифікації. Білоруські діячі гостро відчували нестачу міст середніх розмірів — звичних випробувальних майданчиків для національного відродження, якому ще не було місця у «викорінених» столицях. Модерна ідея національностей також передбачає існування світу націй, кожна з яких має власну високу культуру та окреме ім'я. Як показано в першій частині цієї книги, ранньомодерний політонім «Литва» перетворився на модерний етнонім, а романтичний поет Міцкевич став співцем модерного польського та (меншою мірою) литовського націоналізмів. Режим Лукашенка 1990-х рр. охоче вшановував Міцкевича як почасти білоруса, подібно до того, як радянський режим колись зображав поета другом Пушкіна та прихильником робітників. Лише тоді, коли Міцкевич (штучно) буде представлений у Мінську як модерний білорус, так само як сьогодні він (штучно) подається у Варшаві чи Вільнюсі як модерний поляк або литовець, ми зрозуміємо, що з'явився білоруський націоналізм.