Модерна нація є продуктом історичних процесів, що проектуються елітою, яка з'являється в конкретних інституційних умовах. І тут ми можемо побачити найсерйознішу перешкоду білоруському національному відродженню — масштаби руйнувань у Білорусі за сталінських чисток 1930-х рр. та під час Другої світової війни. Наприкінці 1930-х рр. Сталін винищив більшість білоруських інтелігентів. До 1945 р. загинув кожен четвертий мешканець Білоруської РСР, що мешкав на її території у 1941 р. Німці зруйнували Мінськ, його університет і Академію наук. Місто відбудовували за часів русифікації, а його приголомшливий післявоєнний розвиток призвів до того, що Мінськ перетворився на велику російськомовну столицю. В іншому напрямку було зроблено лише один промовистий крок: у 1945 р. були інкорпоровані колишні польські території[622]. Розширення Білоруської РСР на захід принесло із собою мільйони людей з іншими політичними досвідами та тисячі людей, що мали інші зв'язки з традиційними інституціями. Візьмімо, наприклад, Уніатську Церкву, створену за Речі Посполитої 1596 року. Хоча в радянській Білорусі Уніатської Церкви не існувало, її було відновлено в міжвоєнній Польщі. Таким чином, після 1945 р. радянськими громадянами стали тисячі неоуніатів із Західної Білорусі. Подібно до того, як у 1880–1890-х рр. багато білоруських діячів походили з католицького середовища, в 1980–1990-х рр. чимало їхніх послідовників мали якийсь зв'язок із колись польськими територіями. Пазняк, лідер Білоруського національного фронту, був онуком білоруського політичного діяча міжвоєнного польського Вільна, одного із сотень тисяч білорусів, замордованих у таких місцях, як Куропати. Ідеї Пазняка щодо білоруського націоналізму узгоджувалися з елітарною традицією, але були чужими білоруському населенню, яке отримало освіту в радянських школах[623].
Повчальним може бути порівняння радянської Білорусі та радянської Литви. Повоєнна радянська політика дозволяла існування етнічної литовської нації, водночас роблячи все для того, аби про відповідну білоруську концепцію забули. Одразу після війни міжвоєнні литовські комуністи прийшли до влади в Литовській РСР, а у Вільнюсі було створено литовськомовний університет. Тим часом Комуністична партія Білоруської РСР русифікувалась, а воєнні страждання лягли в основу стандартної історії радянської Білорусі. Станом на 1970 р., коли модерний наратив литовської історії був уже ретельно випрацюваний, національна історія зникла з розкладів білоруських шкіл. Станом на 1980 р., коли більшість шкіл Вільнюса навчали литовською мовою, в жодній школі Мінська не викладали білоруською мовою. За часів Горбачова, наприкінці 1980-х рр., становлення білоруського національного руху почалося з оприлюднення найголовнішого: буквального викопування тіл білорусів, убитих НКВС; основні ж факти литовської історії вже задовго до цього були абсорбовані литовським суспільством. Білоруський на-ратив походження нації від Великого князівства Литовського був на той час знанням невеликої кількості представників освіченої еліти; литовська ж його версія була відома більшості литовців[624].
Модерний білоруський націоналізм, якщо він з'явиться, напевне, апелюватиме до міфічного уявлення про «Велике князівство Литовське». Після переосмислення ця давня ідея муситиме включити православну релігію та радянську історичну пам'ять більшості білоруського населення. Така синтеза, як і представлення Міцкевича білоруським націоналістом, свідчитиме про модерний поворот білоруської національної ідеї, на користь чого говорять певні тривалі тенденції. Якщо окремі історичні факти можуть перешкоджати національним рухам, вони можуть і сприяти їм. Радянська Білорусь, невеликий кавалок території у 1922 р., була збільшена у 1923, 1924, 1926 і 1939 рр. Внаслідок цього незалежна Білорусь має протяжні та гармонійні кордони. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. незалежна Білорусь володіла більшістю атрибутів суверенної держави. Загалом у 1990-х рр. білоруська держава функціонувала краще, ніж Росія та Україна. Хоча Лукашенко був ексцентричним диктатором, який ненавидів білоруський патріотизм і обіцяв об'єднати свою країну з Росією, його перебування при владі насправді зберегло й зміцнило суверенну білоруську державу. Вперше у незалежній Білорусі виросло нове покоління, що могло подорожувати з білоруськими паспортами, і вперше білоруські національні діячі могли мріяти про розбудову держави для молодої нації. Незалежні Литва, Польща та Україна підтримали білоруську державність, що теж було історичною новинкою. Тому за відсутності російського втручання поява білоруської нації виглядає цілком можливою.
622
Цю тему розглядає Роман Шпорлюк: див. розділи 4 і 9 його книги Russia, Ukraine, and he Breakup of he Sovie Union. — Stanford, CA., 2000.
623
Про воєнні втрати див.: Kosman Marceli. Historia Bialorusi. — s. 350; Eberhardt. Miedzy Rosja a Niemcami. — s. 185. Про неоуніатів див.: Ablamiejka Siarhej. Problem statystyki parafii neounickich na erenie Zachodniej Bialorusi // Unia Brzeska z perspektiwy czterech stuleci / Gajek Jan Sergiusz, Nabywaniec Stanislaw (
624
Guthier. he Belorussians. — p. 281; Vakar. Belorussia. — p. 216–219; Marples David. Belarus. — London: Macmillan, 1996 — p. 30–31; Zaprudnik. Belarus. — p. 107; Diamieszka Lilia. akie ksiazki powinny byc rzymane w wyjatkowo dobrze zamknietych szafach // Inna Bialorus. Warszawa: CSM, 1999. — s. 29.