Выбрать главу
ЛИТВА, ПОЛЬЩА ТА ЄВРОПА

Протягом 1990-х рр. литовці навчилися сприймати Польщу як модерну державу, а не як джерело згубно привабливої цивілізації часів національного відродження. Ціною, яку поляки заплатили за такий політичний успіх, стало те, що польська культура — найвище досягнення для більшої частини ранньомодерної Східної Європи, її невід ємна складова у XIX ст., — перестала бути настільки привабливою. Це, між іншим, залишалось і невід'ємною дилемою модерного польського націоналізму. Історична привабливість польської цивілізації полягала в її елітарному характері; переосмисливши польськість на народній основі, націоналісти цю привабливість зруйнували. Польська культура могла бути притягальною або горизонтально (сусіднім елітам), або вертикально (селянам і робітникам), але вона не могла задовольнити усіх водночас. Запобігаючи кризам на початку 1990-х рр., польська східна політика дала змогу цій тривалій тенденції усталитись.

Одразу після ратифікації Литвою та Польщею спільного договору в 1994 р. політичні відносини між ними вмить покращились. Після того як з порядку денного зникло питання про вибачення за польське захоплення Вільнюса у 1920 р., стало очевидним, що Польща та Литва не мають між собою стратегічних суперечностей. Литовські праві та ліві діячі розглядали Польщу як шлях до Європи, і саме так її оцінювали всі литовські уряди та президенти. Парламенти, уряди та президенти Литви та Польщі створювали спільні комісії, інституційно вирішували наявні проблеми, зокрема, питання навколо польської меншини в Литві, а польська сторона постійно нагадувала литовській про європейські стандарти і значення польської допомоги в європейській інтеграції. Таким чином, Литва та Польща наблизились до своєчасного розв'язання проблем, притаманного ЄЄ, на вступ до якого обидві країни подали свої заявки. На відміну від Литви, Польща була серед перших учасників переговорів. У 1995–1997 рр., коли стало очевидним, що Польща, а не Литва, приєднається до НАТО під час першої хвилі розширення, «європейськість» польських дій лише посилилась. У 1998 р. одна з газет промовисто подала ситуацію у заголовку: «Який стосунок має дружина до НАТО та віз?»[625] У відповіді на запитання йшлося про те, що литовська та польська мови мають різні суфікси на позначення жіночого роду; поляки в Литві хотіли б, щоб в офіційних документах, таких як паспорт, використовувався польський суфікс. Литовський уряд відмовив; тоді польська держава застосувала «європейські» важелі впливу, підсилені її тісною співпрацею з НАТО та ЄС.

Польські вимоги стосувались культурних прав, перелічених в угоді 1994 р. Польські чиновники повсякчас наголошували, що вони вважали литовських поляків громадянами Литви. Оскільки членство в ЄС та НАТО високо цінувалось у Литві, а польська підтримка литовського членства була настільки відчутною на міжнародних форумах, то обмежена польська підтримка меншин не викликала великого незадоволення[626]. Президент Альгірдас Бразаускас ще 1996 року сказав, що тогочасні відносини Литви з Польщею ніколи не були кращими в сучасній історії обох держав. Литовські праві, повернувшись до влади, також трактували Польщу дуже відмінно від того, як вони ставились до неї на початку 1990-х рр. Сам міністр закордонних справ, який раніше вимагав від Польщі вибачень, тепер назвав її «найголовнішим стратегічним партнером» Литви[627], а наприкінці десятиліття навіть Вітаутас Ландсбергіс трактував Люблінську унію 1569 р. між Польщею та Литвою як позитивний здобуток і зразок «литовсько-польського прагматизму»[628]. Як ми вже бачили, від 1880-х до 1990-х рр. Люблінська унія 1569 р. змальовувалась литовськими національними діячами як хрест на могилі литовської нації. Ця нова інтерпретація провідними литовськими націоналістами того часу свідчить про силу литовської ідентичності. Польща вже не вважалась ворожою нацією, яку треба було розглядати в історичних категоріях, а поставала натомість сусідньою державою, яку треба було сприймати в категоріях державних інтересів. Завдання націоналістів, що прагнули модернізації (підваження традиційної елітарної культури), поступились завданню модерних державних діячів (захист сучасних державних інституцій).

вернуться

625

Gazeta Wyborcza, 28 квітня 1998 p. — s. 4. Див. також: «Polska polityka zagraniczna w 1996 roku», польське Міністерство закордонних справ, 1997; Oleksy Jozef. oas at he Official Dinner Given in his Honour by Mr. Adolfas Slezivicius, 16 вересня 1995 p.; Gazeta Wyborcza, 28 січня 1998 p. — s. 2, 5.

вернуться

626

Вимоги меншин щодо територіальної автономії залишалися непоміченими Варшавою й не сприймались як щось небезпечне Вільнюсом: Marcinkiewicz Wanda. Kronika litewska 1997 // Lithuania, 26–27 (1998). — s. 234.

вернуться

627

Rzeczpospolita, 12 квітня 1996 p. — s. 6; 15 січня 1996 p. — s. 6; OMRI Daily Digest, 7 січня 1997 p.

вернуться

628

Промова в Гарвардському університеті, 14 листопада 2000 р.