Можна подумати, що ці дві групи навряд чи могли зібрати істориків, що фігурували в кліше про польську східну політику «залишити історію історикам». Та насправді Світовий союз вояків АК та Союз українців у Польщі зробили саме це: вони знайшли вчених, щоб написати найскладнішу історію, історію взаємних етнічних чисток. Ці запрошені історики належали до інституцій, що не надто вирізнялися своєю схильністю до компромісів: польського Військового історичного інституту у Варшаві (не треба забувати, що саме польські військові здійснили етнічні чистки у 1945–1947 рр.) і Волинського державного університету в Луцьку (міста, що розташоване у самому центрі територій, очищених українськими повстанцями в 1943 р.). Місцем їхнього протистояння стала наукова конференція. Ці дві недержавні організації разом із цими двома державними інституціями вищої освіти організували серію семінарів на тему українсько-польських відносин. Формат семінарів передбачав порівняльну роботу: польські й українські вчені виголошували відповідні доповіді на кожну тему і видавали друком паралельні розділи. Наприкінці кожної сесії всі історики з обох боків ухвалювали спільну заяву обома мовами щодо згоди та розбіжностей між собою[640]. І хоча цієї згоди було важко досягти, а формат співпраці влаштовував далеко не всіх зацікавлених, результат став кращим за якістю й вагомішим, ніж той, що його досягли б вчені з обох боків поодинці. Українські історики змогли побачити 1943–1944, а польські історики — 1945–1947 рр. в іншому світлі.
Історія — це справа, що вимагає людських зусиль, на які часто надихають національні мотивації. Щоб стати науковою, їй слід якимось чином звільнитися від обмежень, які вони накладають. Поява цієї спільної польсько-української історії є знаком того, що сова Мінерви вже готова злетіти, а в певній частині Європи закінчилась ціла історична епоха. Тому наприкінці цієї книги, можливо, буде корисно спробувати окреслити європейське майбутнє, до якого поляки та решта націй прагнули з 1989 р., та зробити деякі скромні прогнози щодо значення Європи для східних сусідів Польщі в XXI ст.
Польська східна політика 1989–1991 рр. мало стосувалась Західної Європи. Це була політика нової суверенної національної держави, чиї дипломати та політики, виходячи з державних інтересів, прагнули допомогти творенню національних держав на території Радянського Союзу. Польська східна політика 1992–1993 рр. лише побіжно зачіпала Західну Європу, коли польські дипломати запропонували своїм східним сусідам європейські стандарти. Це було зроблено для того, щоб упередити проблеми, які могли погіршити сприйняття Польщі на Заході, щоб покращити польську позицію на Сході й виправдати підтримку східних сусідів перед власними виборцями, стурбованими становищем польських меншин. Після 1994 р. польська східна політика була насправді досить мудрою переорієнтацією впливу європейських інституцій, до яких Польща збиралася приєднатись. Оскільки після 1994 р. Польща випереджала Литву й Україну в своїй інтеграції із Заходом, представники литовської та української еліти, зацікавлені в такому ж успіхові, звертали на неї пильну увагу. Польща приєдналась до НАТО в березні 1999 р. Попри запеклі дебати навколо цієї події й очікуваного майбутнього розширення, для Польщі, як і для її східних сусідів, важливішим залишався вступ до Європейського Союзу.
«Повернення до Європи», найпромовистіше гасло опонентів комунізму та реформаторів у посткомуністичних державах, завжди було оксимороном. Європи, що передувала встановленню комунізму в Східній Європі, на 1989 р. вже не існувало. Ідею повернення до міжвоєнної Європи навряд чи серйозно розглядав хтось іще, окрім її найупертіших і сповнених ностальгії прихильників. Те, що східноєвропейці мали на увазі під «поверненням до Європи» після 1989 р., було не поверненням до минулого, а стрибком уперед до досягнень післявоєнної Західної Європи; стрибком, надію на успіх якого забезпечувала спільна європейська культура. Інституційний проект європейської інтеграції успішно втілювався від Римського договору 1957 р. і до східноєвропейських революцій 1989 р., а країни Східної Європи розраховували одразу долучитись до норм і практик, що потребували десятиліть нагромадження. Європейський Союз також багато в чому змінився в 1989–1999 рр.: тоді як Польща та інші східноєвропейські країни-кандидати прагнули продемонструвати свою готовність до членства, ЄС перетворювався на політико-економічний союз зі спільним зовнішнім кордоном та спільною грошовою одиницею. Однак Польща очікувала, що її буде прийнято під час наступного етапу розширення ЄС у 2004 р.; тоді ж мала приєднатись і Литва. Проте немає й мови, що будь-хто з їхніх східних сусідів — Білорусь, Україна чи Російська Федерація — буде включений до ЄС до 2040 р. Це змушує нас думати про десятиліття, під час яких Польща та Литва будуть східними кордонами Європейського Союзу[641].
640
Перші сім томів польською вийшли як Polska — Ukraina: rudne pytania. — Warszawa: Karta, 1998–2000; українською як Україна — Польща: Важкі питання. Я був присутній на шостій та восьмій конференціях у 1999 та 2000 рр.
641
The Wall Around he West / Andreas Peter, Snyder imothy (