Ранньомодерні Міцкевичеві ідеї про «Литву» як край багатьох народів, але, зрештою, польського майбуття, були сповнені суперечностей, характерних для часу, коли розуміння національності радикально змінилось. Хоча сам він і не був етнічним польським націоналістом і ніколи не бував у Варшаві чи Кракові, створена ним чарівна поезія стала після його смерті в 1855 р. виразником польського етнічного націоналізму. Хоча Міцкевич ніколи не уявляв собі Литви окремо від Польщі, його образи пізніше використали литовські діячі, абсолютно переконані в своїй відмінній етнічній та національній ідентичності. Наприкінці XIX ст. у північно-західній частині колишнього Великого князівства Литовського литовська мова стала фундаментом для культурної окремішності, якою пізніше скористаються нові націоналісти етнічної Литви. Це означало перетворення Міцкевича на литовського національного поета. Іронія полягає в тому, що якби етнічне визначення національності, яке виникло в Центральній Польщі та Північно-Західній Литві, правдиво відбивало історичні процеси, то Міцкевич виявився би білорусом, а не поляком чи литовцем. Зрештою, він народився серед східнослов'янських селян, яких ми сьогодні звемо білорусами, серед яких і відбувається дія «Пана Тадеуша». Але ще більша іронія полягає в тому що білоруська шляхта та письменники, найвідданіші прихильники Міцкевича, так і не скористались своїми «етнічними» перевагами і не претендували на нього як на свого «національного поета» Модерний етнічний націоналізм, що охопив Міцкевичеву Литву, колишнє Велике князівство Литовське, мав би базуватись на мові «більшості», або на діалектах, які сьогодні ми назвали би білоруською мовою. Однак цього не сталося. Етнічний націоналізм — це політична ідея, а її успіх чи поразка має мало спільного з розмірами «етнічних груп». Як ми спробуємо показати в наступному розділі, політика забезпечила найширші можливості для інтерпретацій «Пана Тадеуша», які за своїм духом були якнайдалі від оригіналу (у випадку литовського та польського етнічного націоналізму), водночас маргіналізувавши можливість політичного використання його найточніших інтерпретацій (у випадку білоруського та польського федералізму).
Випробуванням ранньомодерного литовського патріотизму, артикульованого Міцкевичем, стало повстання 1863 р. проти російської влади. Тоді мало хто вірив у відновлення Великого князівства Литовського та Речі Посполитої за допомогою союзу (польсько-мовної) шляхти з (литовсько- чи білоруськомовним) селянством. Між російською поразкою у Кримській війні (1856 р.) та скасуванням кріпацтва Олександром II (1861 р.) деякі польські шляхтичі з Литви таємно радились, як розв'язати проблему кріпацтва так, щоб задовольнити і землевласників, і селян[34]. Зокрема, Якуб Гейштор (1827–1897) намагався переконати литовську шляхту звільнити селян раніше від царя. Хоча він і досяг успіху в своїй місцевості, загалом у Литві шляхта втратила можливість скористатись із неминучого. Гейштор, вважаючи себе польським шляхтичем, який працює над зближенням з польським народом, відкрив школу, де викладали литовською, і не бачив у цьому жодної суперечності[35]. Під час повстання 1863 р., яке він розцінював як передчасне, Гейштор таємно співпрацював з радикалом Костянтином Калиновським (1838–1864). Під час повстання Калиновський обіцяв селянам землю, звертаючись до них їхньою власною мовою (білоруською)[36]. Антанас Мацкявічюс (1828–1863), хоча зараз і вважається протолитовським націоналістом, боровся за відновлення Великого князівства Литовського у тимчасовому союзі з Польщею[37]. У 1863 р. всі троє намагались переконати селян боротись за своє власне щастя, хоча насправді не вірили, що простолюд зрозуміє необхідність відновлення республіки. Ці та інші лідери 1863 р. вже не були ранньомодерними патріотами, що прагнули відновити шляхетську республіку; але вони ще не були й модерними націоналістами, цілком готовими до ототожнення нації з народом. Їх спроба перемогти Російську імперію за допомогою народу виявила дві вихідні дилеми. По-перше, використання інших мов, ніж польська, означало появу нового типу національної політики: якщо селян можна було закликати ризикувати життям їхніми власними мовами, звісно, можна було очікувати, що вони захочуть чути свої мови та читати ними і в спокійніші часи. По-друге, необхідність надати селянам землю, щоб здобути їх підтримку, поставила шляхту перед складним вибором між особистою безпекою та національним визволенням.
34
Улащик H. H. Предпосылки крестьянской реформы 1861 г. в Литве и Западной Белоруссии. — Москва: Наука, 1965. — с. 5–6.
35
Gieysztor Jakob. Pamietniki. — t. 1. — Wilno: Biblioteka Pamietnikow, 1913. — s. 36, 61, 136.
36
Про його газету, що виходила в оригіналі і російською мовою, див.: Калиновский К. Из печатного и рукописного наследия. — Минск: Беларусь, 1988. Див. також: Lossowski Piotr, Mlynarski Zygmunt. Rosjanie, Bialorusini i Ukraincy w Powstaniu Styczniowym. — Wroclaw: Ossolineum, 1959. — s. 166–186; Stanley John. The Birth of a Nation // The Crucial Decade / Kiraly Bela (
37
Aleksandravcius Egidijus. Political Goals of Lithuanians, 1883–1918 // Journal of Baltic Studies, 23, 3 (1992). — p. 230–231; Udrenas Nerijus. Book, Bread, Cross, and Whip: The Construction of Lithuanian Identity within Imperial Russia: Doctoral dissertation. — Brandeis University, 2000.