У 1883 р. разом зі своїми співвітчизниками він вирішив видавати власну газету в Німеччині. Хоча литовська мова й не була заборонена в Російській імперії, твори литовською мали друкуватись кирилицею. У Німеччині ж литовські діячі могли друкуватись литовською й латиницею, потім переправляючи свої видання в Російську імперію. Перші номери Басанавічюс редагував із Праги, довіривши видання в Німеччині Юргісові Мікшасові (1862–1903). Коли той мусив залишити Німеччину після любовної пригоди, його змінив Йонас Шлюпас (1861–1944), який мав досвід підпільної роботи в польській соціалістичній партії «Пролетаріат». Шлюпаса також вислали з Прусії. Сорок чисел «Аушри» популяризували ідею історичної тяглості від доунійного періоду, а також відмінності Великого князівства Литовського від Польщі. Підгрунтям для цих поглядів стали дослідження Даукантаса й Нарбута та поезія Міцкевича[45].
У рішенні «Аушри» оминути ранньомодерний період і перейти безпосередньо від Середньовіччя до модерного часу не було нічого дивного — її автори наслідували тогочасних чеських діячів. Люблінська унія 1569 р. стала для литовців тим, чим битва на Білій горі 1620 р. була для чехів: чітким знаком кінця національного життя. Це дало змогу звинуватити іноземців, прославити Середньовіччя, пояснити соціальне походження національних діячів і звеличити простолюд[46]. Як і Люблінська унія, яка (начебто) викорінила литовську шляхту, так і поразка на Білій горі (начебто) замінила чеську знать зграєю іноземних пройдисвітів. Таким чином, національне відродження потребувало свіжої крові та відродження національних традицій, які можна було знайти лише серед народу. В обох випадках це поєднання Середньовіччя з модерністю спочатку було сформульоване ранньомодерною мовою високої культури: німецькою для чехів, польською для литовців. Поширення цих ідей серед народу його ж власною мовою було переломним кроком, хоча й вельми суперечливим.
У 1880-х рр. «Аушра» опублікувала цей проект народною мовою, литовською. Як ми вже знаємо, назва часопису — «Світанок» — свідчить про універсальну зарозумілість, притаманну націям зі слабкими державною та культурною традиціями: виявилось, що смерть була лише сном, від якого можна прокинутися з черговим обертом землі, коли по ночі знову прийде день. В той же час проста спроба подати цю ідею литовською мовою вказує на ширші можливості за умови її реалізації. Ідея національного відродження надає спокусливий шанс скористатись відсталістю й надолужити втрачене коштом досягнень інших. Алфавіт, наприклад, насправді був винайдений лише один раз[47]. Проте він має бути перероблений національними діячами, які прагнуть наблизитись до простих людей, перетворивши їхню розмовну мову на літературну — практична необхідність, сповнена національних чеснот. Ми можемо спостерігати це не в значенні, а в написанні слова «Аушра». Сьогодні в історичних книгах воно пишеться через «s», тоді як у 1883 р. воно зазвичай писалось через «sz». Тут ідеться про різницю між польською орфографією, якою зазвичай користувалась литовська мова, та чеською орфографією, яку намагались запровадити редактори, прагнучи, щоб литовська мова менше нагадувала польську. Ця зміна не мала нічого спільного з можливістю друку в Російській імперії: обидві системи використовували латиницю й, відповідно, були протизаконними. Російська поліція конфіскувала б як видання з назвою «Ausra», так і з назвою «Auszra»: дозволеною була б тільки кирилична «Аушра». Тому в даному випадку литовські діячі переймались лише емансипацією литовської культури від польського спадку.
Іронія ж литовського запозичення від чехів полягає в чотирьох моментах. По-перше, в Середньовіччі, ще до об'єднання Польщі та Литви, польська стала літературною мовою під впливом саме чеської[48]. Отже, польською, що проникла у Велике князівство Литовське в ранньомодерний час, писали за зразком старочеської. Століттями пізніше фонетичні символи, які копіювали модерні литовські діячі, були розроблені модерними чехами, що прагнули позбутися приголосних сполучень та окремих літер, які нагадували їм німецькі. Після цієї реформи модерна чеська мова також почала відрізнятися від польської, оскільки остання зберегла елементи старочеського правопису та продовжувала використовувати складні приголосні на позначення окремих звуків. Цей неочікуваний наслідок чеських реформ, за яким шкодували деякі чеські панславісти, був саме тим, що привабило литовців, оскільки їхнім головним конкурентом була польська культура. Наприклад: традиційно чеська, польська і литовська мови передавали звук «в» через літеру «w», як і німецька. Натомість після реформи чехи і литовці почали вживати «v». Так само всі три мови традиційно застосовували літери «cz» для позначення звуку «ч»; після реформи в чеській та литовській з'явилась літера «c». Таким чином, литовці скористались новою чеською орфографією проти старої у своїй боротьбі з польською мовою.
45
Ochmanski Jerzy. Litewski ruch narodowo-kulturalny w XIX wieku. — Bialystok: PAN, 1965. — s. 137ff.; Krapauskas. Nationalism and Historiography. — p. 15.
46
Rak Jiri. Byvali Cechove. — Praha: H&H, 1994. — s. 127–140. Пор. також: Macura Vladimir. Ceskyy sen. — Praha: Lidove noviny, 1998. — s. 14–53.
47
Diringer David. The Alphabet. — vol. 1. — New York: Funk and Wagnall, 1968. — p. 157–164.
48
Дворнік Френсіс. Слов'яни в Європейській історії та цивілізації. — К.: Дух і літера, 2005. — с. 148–149; Дейвіс Норман. Боже ігрище: історія Польщі. — К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2008. — с. 110.