По-друге, оскільки в Росії було заборонено вживати латиницю для друку литовською, литовці не могли використовувати обидві вищезгадані системи у Вільнюсі. Тому вони запозичували чеські літери, щоб друкуватись своєю, більш-менш реформованою литовською мовою за кордоном, у німецькій Східній Прусії. Таким кружним шляхом орфографія, розроблена, аби обмежити вплив німецької культури, повернулась до Німеччини.
По-третє, і ще іронічніше: чеське розв'язання проблеми литовської орфографії полягало в заміні «sz» і «cz» на «s» і «c» відповідно. Згідно з іншою ідеєю, яку кількома роками раніше висунув німецький лінгвіст Август Шляйхер (1821–1868), пропонувалося позбутись польської літери «l» і використовувати «v» замість польської «w». Отже, в результаті німець підтримав чеське розв'язання проблеми обмеження польського впливу на литовську мову в Росії.
По-четверте, філологічний інтерес німців до литовської мови був частиною романтичного повороту в німецькій науці, представники якого намагались, зокрема, звільнити німецьку культуру від французьких впливів. Якщо ми залишимось у цьому дзеркальному будинку, то побачимо, як у Європі кінця XIX ст. національні ідеї відбивались під різними кутами, навіть якщо самі націоналісти вважали свої жадані образи винятковими, чистими та прекрасними. Ми також побачимо серед них й оригінальну модель націоналізму XIX ст. — у Франції, яку багато хто на схід від Рейну сприймав як батьківщину політичної філософії та модель національної держави[49].
В Європі, де література зазвичай вважалась необхідним атрибутом нації, майже цілковита відсутність литовської літератури компенсувалась подвоєною увагою до віковічних чеснот мови. Басанавічюс стверджував, що формальна досконалість литовської мови є доказом цивілізованості давніх литовців. Оскільки прикладів світської літератури, які довели б подібні твердження, збереглось дуже мало, то вік мови замінив її досягнення. Подібно до тосканських міст, середньовічні вежі яких вціліли завдяки ранньомодерному економічному занепаду, литовська мова зберегла стародавні особливості завдяки її ранньомодерному літературному забуттю. Саме польська, а не литовська, прийняла на себе найбільший тягар латинських, німецьких і французьких запозичень; натомість надзвичайно складна литовська граматика збереглась як незрозуміла мова селян. Навіть Міцкевич називав литовську «найстарішою мовою, якою говорили на європейському континенті» а в 1843 р. він пов'язував литовську мову із санскритом (а литовців — із загиблим індійським племенем). За вісім років до цього литовський історик Нарбут описав зв'язок між литовською та санскритом у першому томі своєї грунтовної польськомовної історії литовської нації, посилаючись на німецьких авторитетних діячів, наприклад, на Якоба Грімма (1785–1863), філолога та збирача народних казок. Даукантас у своєму творі 1845 р. спирався на філологічні праці Шляйхера[50]. Міцкевичів образ давньої Литви також базувався на німецьких джерелах, таких як «Історія Прусії» Августа фон Коцебу (1761–1819)[51]. Отже, висуваючи свої особливі ідеї щодо литовської мови, Нарбут, Даукантас і Міцкевич використовували народні мотиви німецького романтизму та досягнення німецьких вчених. Крім того, перебуваючи під час вигнання в Парижі, Міцкевич вільно спілкувався з французькими істориками, наприклад, Жюлем Мішле, а свої ідеї про старожитність литовської мови висловив у лекціях французькою як професор Колеж де Франс[52]. Ми можемо побачити певну іронію в тому, що ідеї про литовську мову, які з'явились чи були опубліковані у Німеччині і Франції, пізніше стали наріжним каменем литовського націоналізму. Та водночас цих наукових висновків неможливо було б дійти, якби балтійські литовські діалекти не пережили століття майже цілковитої ізоляції від високої культури.
49
Ця теза про поширення націоналізму походить від Дії Грінфелд: Greenfeld Liah. Nationalism. — Cambridge: Harvard University Press, 1992.
50
Narbutt. Dzieje starozytne narodu litewskiego. — t. 1. — s. 454–464; Krapauskas. Nationalism and Historiography — p. 74.
51
Weintraub. The Poetry of Adam Mickiewicz. — p. 115. Мова йде про роботу Preussens altere Geschichte. — 4 Bd. — Riga: Hartmann, 1808.
52
Про Міцкевича у Франції див.: Walicki Andrzej. Philosophy and Romantic Nationalism. — Notre Dame, Ind.: University of Notre Dame Press, 1997. — p. 265–267.