Таким чином, двома поколіннями після Міцкевича поняття «Литва» отримало інше значення. На відміну від Міцкевича, Кудірка вірив, що батьківщина, про яку йшлося, є батьківщиною литовсько-мовної нації, якій судилося мати власну державу. В цьому розумінні, протилежному за змістом до оригінального поняття, але схожому за формулюванням, Міцкевичеві слова, перекладені й ледь-ледь модифіковані, стали гаслом литовського національного руху. Це була не просто іронія, а перетворення усталених романтичних ідей про ранньомодерну Річ Посполиту на одну з багатьох можливих національних форм. Поразка повстання 1830 р. спричинила зародження романтизму зрілого Міцкевича часів «Пана Тадеуша»; поразка 1863 р. поділила романтизм на кілька національних течій. Подібно до Міцкевича та польських романтиків після повстання 1830 р., Кудірка та литовські романтики після повстання 1863 р. прагнули «створити новий світ на руїнах старого». Для них цими руїнами була Річ Посполита.
1863 рік став переломним для литовської нації. У польському та білоруському випадках нам важче побачити сяйво модерних націоналізмів у присмерках ранньомодерного Великого князівства Литовського. Навіть якщо нове покоління модерних литовських діячів 1880–1890-х рр. створило окрему литовську історію й вивело з неї етнічну націю, литовські поляки та білоруси все ще вважали «Литву» поняттям географічним і політичним. В їхньому уявленні бути литовцем означало зберігати традиції Великого князівства Литовського, а тому багато з них вважали національне питання несуттєвим. «Тутейшість» більшості шляхти часто була свідомим відкиданням ідеологій, що, здавалось, погано пасували до місцевих реалій і традицій[56]. «Тутейшість» селян навколо Вільна була практичною відповіддю хитросплетінням мовної асиміляції та спробою дипломатичним шляхом уникнути необхідності обирати між польськомовною шляхтою та російськими імперськими чиновниками[57]. Наприкінці XIX ст. перевага польської як засобу спілкування залишалась настільки ж широко зрозумілою, як і в студентські часи Міцкевича[58].
Навіть після невдалого повстання 1863 р. політично амбітна шляхта могла пробувати пристосувати традиції Великого князівства Литовського до потреб модерної політики. Найвагомішим прикладом цього напрямку був польський революціонер та державець Юзеф Пілсудський (1867–1935), нащадок литовських шляхетських родин і за батьківською, і за материнською лініями[59]. Пілсудський вчився й мужнів у русифікованих віденських школах. Після заслання до Сибіру він повернувся до Литви, розпочавши свою кар'єру як польський соціаліст у Вільні в 1890-х рр. Як ми побачимо далі, він стане головною дійовою особою під час створення польської держави у 1918 р. та майбутнього приєднання нею Вільно. Патріотизм Пілсудського грунтувався не на модерному етнічному чи лінгвістичному визначенні Польщі, а на ностальгійних республіканських ідеях Великого князівства Литовського, які він протиставляв історичному поняттю автократичної Росії. Підсудський, називаючи себе литовцем, говорив літературною польською своєї родини, селянською білоруською й поганою російською, яку отримав у спадок від сибірського заслання. Як побачимо далі, його поразку як литовця забезпечили його ж союзники, що зробили можливим його успіх як поляка[60].
Захоплення білоруських діячів Великим князівством Литовським та їхній соціалістичний федералізм нагадували погляди Пілсудського. Проте й люди, які прагнули відродити Велике князівство Литовське під назвою «Білорусь», також були обмежені своєю ідентифікацією з ранньомодерною польськістю. Протягом трьохсот років місцевою мовою культури була польська; її захищали місцева католицька еліта та Католицька Церква, а також підтримували мільйони носіїв на Заході. Литовська, жодним чином непорівнянна за своїм статусом до польської, легко відрізнялась своєю недоступністю як балтійська мова. Її носії, хоча їхня кількість і зменшувалась, географічно були краще захищені, ніж носії білоруської. Позиція ж останньої виглядала найхисткішою: вона була некодифікованим слов'янським діалектом із низьким статусом, морфологічно розташованим між польською та російською мовами, а носії цього діалекту були соціально локалізовані між польською культурою та російською владою. Білоруські селяни вважали польську (а з часом і російську) за вищі мови, а ту, що ми сьогодні звемо білоруською, — за простеньку говірку нехитрого люду. Щоб вийти з селянства, треба було володіти або польською, або російською[61]. Мовна гнучкість, така цінована в ранньомодерних Речі Посполитій та Великому князівстві Литовському, була тягарем для кожного, хто взявся би розвивати модерний білоруський мовний націоналізм.
56
Bardach. Polacy Litewscy i inne narody Litwy historycznej // Belarus, Lithuania, Poland, Ukraine / Kloczowski. — p. 366.
57
Radzik Ryszard. «Samookreslenie jako element swiadomosci etnicznej ludu bialoruskiego w XIX wieku» // Przeglad Wschodni, 4, 3 (1997). — s. 616.
58
Czekmonas Valerius. O etapach socjolingwistycznej historii Wilenszczyzny i rozwoju polskiej swiadomosci narodowej na Litwie // Belarus, Lithuania, Poland, Ukraine / Kloczowski. — p. 457–463.
59
Jedrzejewicz Waclaw. Kronika Zycia Jozefa Pilsudskiego. — t. 1. — London: Polska Fundacja Kulturalna, 1977. — s. 15–16.
60
Іншою відповіддю був інтернаціональніший соціалізм. Казимир Келлез-Крауз, видатний марксистський теоретик партії Пілсудського, за походженням був литовським поляком. Про нього див. мою книгу: Nationalism, Socialism, and Modern Central Europe. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press for Ukrainian Research Institute, 1997. Молодого Фелікса Дзєржинського (1876–1926) виключили з його віленської школи за вживання польської мови. Він повернувся до інтернаціонального соціалізму, приєднався до Люксембурзького крила польського соціалізму, що відкидав ідею відродженої польської держави, а закінчив свою кар'єру в комуністичній Росії як голова ЧК. Див.: Blobaum Waclaw. Feliks Dzierzynski and the SDKPiL. — Boulder, Colo.: East European Monographs, 1983. Див. також: Cywinski Bohdan. Rodowody niepokornych. — Paris: Spotkania, 1985; Naimark Norman. The History of the «Proletariat». — Boulder, Colo.: East European Monographs, 1979.
61
Wrobel Piotr. Kszaltowanie sie bialoruskiej swiadomosci narodowej a Polska. — Warszawa: Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego, 1990. — s. 16.