Для чого тоді було тиснутись у цей обмежений простір? Навіщо зараз приділяти увагу білоруськомовним і білоруським національним діячам, зважаючи на те, що їхні прагнення оволодіти Вільном рідко коли сприймались серйозно, а також беручи до уваги, що білоруська модерна нація все ще тільки мала з'явитись? Білоруський напрямок традицій Великого князівства Литовського вказує нам на небезпеку припускати, що давні лінгвістичні чи «етнічні» групи є лише попередниками наявних національних груп, големами, що їх треба оживити магією модерності. Там, де вже існують модерні нації, історики заввиграшки можуть «довести» їхнє походження від «етнічних груп». Саме тому білоруська поразка забезпечує нас корисним прикладом. У білоруському випадку ми маємо найбільшу «етнічну групу» на даній території. За російським переписом 1897 р. у Віденській губернії білоруською розмовляло більше людей, ніж усіма іншими мовами разом узятими. У Віленській, Мінській, Гродненській, Могильовській та Вітебській губерніях, сусідніх територіях історичної Литви, білоруськомовні жителі складали три четвертих населення. Однак у XX ст. ця «етнічна група» не стала модерною нацією. В поєднанні з литовським і польським успіхами ця білоруська невдача допомагає нам зрозуміти, чого насправді потребують національні рухи. Якби їх перемога справді була наперед визначена відданістю традиціям Великого князівства Литовського чи кількістю людей, що розмовляли певною мовою, білоруси мали би більше причин сподіватись на неї, ніж будь-хто інший. Білоруська поразка стала результатом соціальних і політичних випадковостей, що не піддаються націоналістичним поясненням і тому заслуговують на увагу істориків[62].
Сподівання щодо білоруської Литви гарно висловив поет Вінцент Дунін-Марцінкевич (1807–1884). Нащадок дрібношляхетської литовсько-польської родини, Дунін-Марцінкевич навчався в Петербурзі. 1840 року він дебютував у Вільні з польсько-білоруською комічною оперою, яку написав разом зі Станіславом Монюшком[63], а в 1859 р. завершив роботу над білоруським перекладом Міцкевичевого «Пана Тадеуша». Як і литовські діячі, про яких ми вже говорили, Дунін-Марцінкевич брав на віру, що найпевнішою ознакою чесноти селянської мови була її рівність з польською, а найпереконливішою демонстрацією цієї рівності були переклади з польської літератури. Він гостро відчував тиск слов'янських літературних мов з обох боків: за його власним зізнанням саме переклад «Пана Тадеуша» російською, а не польський оригінал, підштовхнув його взятись за роботу над білоруським варіантом. Як і литовці, Дунін-Марцінкевич охоче використовував те, що можна було вважати підтримкою від самого поета. Міцкевич називав білоруську «найбагатшою та найчистішою мовою давнього походження»; Дунін-Марцінкевич збирався довести це, переклавши Міцкевичеву історію про «білоруських панів» мовою, якою змогли б читати «білоруські селяни»[64]. Це виглядало надзвичайно амбітним завданням, оскільки оригінальна поема була дуже довга, складна та гарна, а білоруські діалекти на той момент ще не були кодифіковані. Хоча білорусько-руська народна мова використовувалась як літературна мова у XVI ст., після 1569 р. внаслідок тріумфу польської нею було написано дуже мало.
Перші кроки вже було зроблено: білоруська народна культура була перекладена польською мовою Яном Чачотом (1796–1847). Чачот вчився разом із Міцкевичем у Вільні, брав участь у тому ж таємному товаристві, і вони залишились друзями до кінця життя. Поки Міцкевич адаптував білоруські народні звичаї в «Дзядах» (дві збірки, 1822 і 1823 рр.) і писав про польськомовну шляхту білоруськомовних земель у «Пані Тадеуші» його товариш Чачот збирав народні пісні й адаптував їх мальовничою, але літературною польською[65]. У практичних категоріях здійснити Чачотів намір було набагато легше за Дунін-Марцінкевичів. Перекладати народну культуру на літературну мову в суспільстві, яке все ще переймалося статусними питаннями, — одна справа, а перекладати літературні шедеври на мову селян — зовсім інша. Культурна людина може зачаруватись тим, коли у свинарнику знаходять перлину, але це не означає, що їй сподобається, коли її власні перли розкидають перед свиньми.
62
Дані подаю за: Guthier Steven. The Belorussians: National Identification and Assimilation // Soviet Studies, 29, 1 (1977). — p. 40–47. Про «етнічні групи» та національну історію див.: King Jeremy. Loyalty and Polity, Nation and State: Doctoral dissertation. — Columbia University, 1998. — p. 29–33. Про захист див.: Smith Anthony. The Ethnic Origins of Nations. — Oxford: Blackwell, 1986.
63
Доунар-Запольскі M. B. Гісторія Беларусі. — Мінск: Беларуская Енциклапедія, 1994. — с. 360; Gajkowska Celina. Wincenty Marcinkiewicz // Polski Slownik Biograficzny. — t. 19. — Wroclaw: Ossolineum, 1974. — s. 588–590.
64
Міцкевичеві цитати з: Беларуская літаратура XIX стагоддзя / Лойко А. А., Рагош В. П. (
65
Czeczot Jan. Piosnki wiesniacze znad Niemna i Dzwiny. — Wilno: Zawadzkiego, 1839. Див. також: Валодзіна T. B. Ян Чачот і браты Тышкевічы // Фальклор. — Мінск: Беларуская Навука, 1997. — с. 6. Kosman Marceli. Historia Bialorusi. — Wroclaw: Ossolineum, 1979. — s. 219; Weintraub. Poetry. — p. 13; McMillin Arnold. Die Literatur der Weissrussen. — s. 82–83.