Ці статусні труднощі постали й перед самими білоруськими патріотами. Лише дехто з них шанобливо ставився до білоруських селян. Дунін-Марцінкевич, як і Чачот з Міцкевичем, все ще залишався просякнутим ранньомодерним патріотизмом колишньої Речі Посполитої, де польська була мовою політики та культури. Водночас Дунін-Марцінкевич був свідомий того, що й сама польська вже почала відігравати нову політичну функцію в нових політичних умовах. Попри наміри Міцкевича, той факт, що його поезії були написані польською, допомагав консолідувати мовний (етнічний) польський націоналізм[66]. Тоді як польська мова в Польщі рухалась «донизу», в Білорусі білоруські патріоти сподівались посунути білоруську «догори». Дунін-Марцінкевич розумів, що діалекти, якими розмовляли на територіях, де відбувалась дія «Пана Тадеуша», були білоруськими, і сподівався підняти цю мову на вищий рівень, щоб допомогти білоруському народові у Міцкевичевій Литві.
Інші проблеми лежали в політичній сфері, де ці письменники мали жити й творити. Тоді як поляки могли видавати «Пана Тадеуша» в оригіналі, а росіяни мали переклад російською, імперський цензор конфіскував переклад Дуніна-Марцінкевича на підставі того, що його видання використовувало латиницю, а не кирилицю[67]. Білоруська мова не була заборонена в цей час: просто її не можна було передавати на письмі латинськими (польськими) літерами. Проблема Дуніна-Марцінкевича полягала в тому, що назва на обкладинці його білоруського видання виглядала так, як вона виглядала б на польському — «Pan adeusz» — а не на російському виданні — «Пан Тадеуш». Литовські діячі розв'язали цю проблему співпрацюючи зі своїми співвітчизниками в Німеччині; Дунін-Марцінкевич не мав подібних можливостей, оскільки всі білоруси жили в Російській імперії. Серед них були сміливі білоруські діячі; існували діалекти, що могли би стати літературною мовою, і мешкали мільйони людей, які могли б навчитись читати нею. Проте в середині XIX ст. мало хто міг читати лише білоруською, видавати книжки для білорусів не було де, а на самі білоруські книжки не було попиту.
Проблеми, які на перший погляд створила російська імперська політика, часто мали свої витоки в польському та католицькому спадку Великого князівства Литовського, яке сподівались оживити білоруси. Спочатку російська влада насправді підтримувала інституції Великого князівства Литовського. Єзуїтському ордену, забороненому Папою Клементом XIV у 1773 р., дозволили продовжувати свою діяльність у Російській імперії. До його заборони в 1820 р. єзуїтські академії, школи та друкарні в Росії користувались переважно польською мовою. Віленський університет (заснований як єзуїтська академія в 1579 р.) та Віленський навчальний округ, що користувались польською, проіснували аж до 1832 р. Литовський Статут 1588 р. залишався чинним до 1840 р. Хоча він і був написаний руською мовою, подібною до білоруської, засідання шляхетських сеймиків і судів відбувались польською. У релігії, шкільництві та праві російська влада спочатку зберігала здобутки польської цивілізації на території колишнього Великого князівства Литовського, і це не настільки дивно, як здається. Правління Олександра I було далеке від модерного націоналізму, через призму якого сьогодні розуміється польсько-російська історія; він з явився лише після 1863 р. На початку ж XIX ст. імперська влада все ще переймалась кооптацією еліт, а не мобілізацією мас, і Олександр I вірив, що підставові засади Просвітництва, як говорив його польський друг Чарторийський, були найвагомішою основою для приєднання нових еліт до російської держави[68].
67
Zaprudnik Jan. Belarus. — Boulder, Colo.: Westview, 1993. — p. 54–55; Kosman. Historia Bialorusi. — s. 220.
68
Thaden Edward. Russia's Western Borderlands, 1710–1870. — Princeton, N. J.: Princeton University Press, 1984, особливо c. 54, 68–69, 79, 121, 126; Grimsted Patricia. The Foreign Ministers of Alexander I. — Berkeley: University of California Press, 1969. — p. 104–150.