У колишній Литві XIX ст. дуже нагадувало століття XVIII: польські політичні ідеї знову й знову зазнавали поразки, тоді як польська культура продовжувала свій впевнений поступ. Саме це мав на увазі білоруський історик Митрофан Довнар-Запольський (1867–1934), сам родом із дрібної шляхетської родини з-під Вільна, коли називав російську політику Олександра I «полонізацією»[69]. Довнар-Запольський, який народився після 1863 р., розглядав ці події в чітких національних категоріях, що не були настільки вагомими у першій половині століття; натомість він слушно наголошував на тяглості польської культури на білоруських землях перед 1863 р. Навіть після невдалого повстання 1830–1831 рр. шляхтичі, які вважали себе білорусами, могли вільно перебувати в польській та російській політичних сферах, не звертаючи уваги на мову чи звичаї селян навколо себе[70]. Можна з певністю стверджувати, що шляхта з Білорусі втратила більшу частину своїх традиційних позицій після скасування у 1840 р. Статуту Великого князівства Литовського, а своє соціальне становище — після скасування кріпацтва у 1861 р. Подібно до того, як після 1863 р. деякі шляхтичі звернулися до литовської етнічної національності, деякі з них звернулись до білоруської. Але тут вони знову постали перед інституційною проблемою, яку лише на перший погляд створила російська влада.
Упродовж півсторіччя, коли російська політика дозволяла білоруській шляхті прямувати в бік польської високої культури, вона усунула релігійний фундамент для загального визнання існування окремої білоруської нації. Коли в 1795 р. відбувся останній поділ Речі Посполитої, напевно, чотири п'ятих селян Великого князівства Литовського були уніатами[71]. 1839 року Уніатську Церкву на цих територіях поглинула Православна Церква. Якщо литовські діячі могли вказувати на католицизм як на рису своєї відмінності від Росії, білоруські діячі могли тільки шкодувати про втрату «своєї» Уніатської Церкви, оплакуючи її долю після 1853 р.[72] Проте в 1839 р. ця Церква зовсім не була білоруською національною інституцією. Створена для потреб Речі Посполитої, вона користувалась польською мовою. Протягом майже двохсот років її ієрархи не особливо вживали місцеву народну мову. Хоча перехід з польської на російську був спочатку болючим і важким, він означав лише заміну однієї імпортованої мови іншою. Справді, Уніатська Церква змогла перетворитись на національну інституцію в австрійській Галичині, але це потребувало понад століття державної підтримки й ситуації міжнародного протистояння з Росією. Якби вона вижила в Білорусі, Уніатська Церква могла б стати білоруською національною інституцією, але це вимагало розриву, а не тяглості, з її ранньомодерними традиціями (див. таблицю 1)[73].
Наслідки 1863 р. створили певний соціальний простір для литовського національного руху, натомість закрили обмежений простір, доступний раніше білорусам. Діячі, які пропагували етнічне розуміння Литви, базоване на литовському народі та його розмовній мові, мали деякі переваги в Російській імперії після 1863 р.; ті, хто пропагував елітарне розуміння Литви, базоване на традиціях Речі Посполитої й поєднане з розвитком білоруських діалектів, опинились у помітному програші. Тоді як внаслідок 1863 р. з'явилось нове покоління модерних литовських діячів, білоруські патріоти опинились між привабливою польською культурою та зміцнілою російською владою. Згадаймо хоча б Костянтина Калиновського, польськомовного литовського шляхтича, який у 1863 р. гуртував навколо себе селян, звертаючись до них з памфлетами білоруською мовою. Його заклики до простолюду мали велике майбутнє в добу масової політики після 1863 р., але білоруська мова, як медіум для цих закликів, такого майбутнього не мала. Після повстання 1863 р. білоруси не могли друкуватися білоруською в Російській імперії, і до 1905 р. білоруське національне відродження могло відбуватись лише в далеких Кракові, Познані та Відні[74]. Франтішек Багушевич (1840–1900), ще один син дрібного шляхтича з-під Вільна, у 1890-х рр. видавав свої білоруські поеми в Кракові білоруською мовою, але згідно з польською орфографією. Польський алфавіт і далі широко використовувався для білоруських публікацій, навіть коли (після 1905 р.) вони були дозволені в Російській імперії. Перший важливий білоруський часопис, «Наша нива», виходив у двох варіантах: латиницею і кирилицею. I хоча сьогодні Багушевич вважається батьком білоруської літератури, його поезія мала обмежений вплив у Російській імперії. 1908 року її заборонили: не через білоруську мову, а через ностальгію за традиціями, що передували російській владі[75].
70
Кузняева Софья. «Нацыянальнае адраджэнне і нацыянальная свядомасць беларусаў у першай палове XIX ст.» // Беларускі гістарычны агляд, 1, 1, 1994. — с. 57.
71
Це функція, яку та сама Церква виконувала для українців в австрійській Галичині у XIX ст. Державна політика мала значення, оскільки Уніатська Церква була під вогнем в обох державах у 1795 р.: Сосна Уладімір. Уніяцкае пытанне ў беларускай вёсцы ў канцы XVIII — першай палове XIX ст. // 3 гісторыі уніяцтва ў Беларусі / Біч М. В., Лойко П. А. (
72
Тарасюк Л. К. Адлюстраванне уніяцкай тэматыкі у творчасці Францішка Багушзвіча // Unia brzeska / Luzny Ryszard, Ziejka Franciszek, Kepinski Andrzej (
73
Розуміння інституційних змін у Церкві в 1830-х рр. передано в: Шавельский Г. И. Последнее воссоединение с православной церковью униатов Белорусской епархии (1833–1839 гг.). — Санкт-Петербург: Тип. «Сельского вестника», 1910.
74
Zaprudnik Jan. National Consciousness of the Byelarussians and the Road to Statehood // Byelorussian Statehood. Kipel Vitaut, Kipel Zora (
75
Vakar Nicholas. Belorussia. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1956. — p. 82–83. Рекомендацію цензора див. у: Багушэвіч Францішак. Творы. — Мінск: Беларусь, 1967. — с. 202–205.