Може здатися, що литовські діячі мали схожі проблеми. Від 1860-х рр. литовські видання, нелегальні в Росії, видавались у Німеччині, а литовський національний рух очолювали люди з таких далеких країв, як Болгарія та США. Тоді чому після 1863 р. литовський національний рух розвинувся, а білоруський — ні? Перевагою литовців виявилось те, що на перший погляд мало стати перешкодою. Візьмімо, наприклад, намагання розірвати зі своїм минулим. Хоча литовська національна ідея вимагала надзвичайної історичної уяви, було набагато легше написати томи історії, ніж підважити традицію, змінивши поведінку еліт. Традиція стосується того, що відбувається сьогодні, тоді як історія оповідає про те, що, начебто, було колись. Традиція стає історією значною мірою залежно від соціального походження національних діячів. І тут литовці також мали неочікувану перевагу над білорусами. Діячам низького соціального походження, чиї родини ніколи не відігравали жодної ролі в ранньомодерній політиці, було легше трактувати минуле як суто історію. Литовські діячі, навіть освічені в Росії селянські сини, з радістю оминали цілі століття й говорили про відродження давньої Литви. Білоруські ж діячі, польськомовні шляхтичі-католики, вгрузли в успадкованій правді про автентичну традицію, яку вони вивчили від своїх дідів-прадідів. Ідея створення етнічної Білорусі, базована на простолюді та його мові, давалася їм значно важче, ніж ідея етнічної Литви литовцям. Тоді як литовські діячі намагалися показати свій розрив із Польщею, винаходячи нову орфографію, білоруси намагались дистанціюватися від Росії, користуючись польським шрифтом і правописом.
Це знову нагадує нам, що білоруська — це слов'янська мова, схожа як на польську, так і на російську, тоді як литовська — мова балтійська і дуже відмінна від них обох. Російську заборону литовських публікацій латиницею відчули деякі литовськомовні селяни, а тому вона була корисна для литовських діячів. Якщо держава позбавляє суспільство чогось йому дорогого, то певні організації можуть отримати підтримку, здійснюючи бажання мас. Але й тут білоруські національні діячі опинились у гіршому становищі. В Російській імперії ніхто не вчився читати білоруською ані в церкві, ані в школі. Письменні білоруси могли читати лише польською чи російською. Таким чином, заборона на публікації білоруською не мала такого значення для білоруських націоналістів: відсутність білоруської мови не відчувалася так, як відсутність литовської. Тож литовські діячі чи священики, які говорили з литовськими селянами їхньою власною мовою, перебували у виграшній ситуації порівняно з російськомовними чиновниками чи польськомовною шляхтою. З іншого боку, білоруські діячі мали набагато меншу відносну перевагу над російськими чи польськими суперниками. У такий спосіб випадковий факт філології визначав межі впливу національних діячів.
Це повертає нас до еміграції національних діячів — без сумніву, однаково важливої проблеми в обох випадках. Хоча еміграція відіграє визначну роль у національних мартирологах, вона також може бути дуже важливою для національної справи. Попри те, що Міцкевич красиво й, звичайно, щиро тужив за лісами своєї рідної Литви, насправді він нудився, коли був шкільним вчителем у Ковно. Саме ув'язнення, вигнання та еміграція дали йому змогу стати великим поетом. Чудові вірші, цитовані вище, були видані в Санкт-Петербурзі, Дрездені й Парижі. Звичайно, він усюди знаходив польську компанію, що було надзвичайно важливим. Литовці, які залишали Росію, щоб видавати «Аушру» в німецькій Східній Прусії, були, як і Міцкевич, романтиками, що сумували за втраченою батьківщиною. Водночас вони, як і Міцкевич, могли користуватись можливостями співвітчизників — у Німеччині проживало майже 100 тис. литовців. Книжкові контрабандисти, які перевозили з Німеччини в Росію литовські матеріали, демонстрували чудову організованість, але їхнє завдання принаймні мало підтримку й було можливим. Білоруси, з іншого боку, були цілковито обмежені рамками Російської імперії: вони не могли перетнути кордон, щоб працювати зі співвітчизниками. Ті ж з них, що намагались підтримувати національний проект з далекого Кракова, могли знайти небагато місцевих однодумців і самі були схильні потонути в морі місцевої польськості. Крім того, будь-які видання білоруською треба було перевозити на великі відстані, щоб досягнути якогось ефекту. Отже, як ми бачимо, поділи мали свої переваги.