Ці чинники — соціальне походження національних діячів, особливості національної мови та наявність імперських кордонів — не вписуються в національний гранд-наратив. По-перше, їх переважно бракує в поясненнях успіхів чи невдач, що їх пропонують успішні націоналісти. По-друге, беручи до уваги ці фактори, ми підважимо загальне уявлення про те, що «етнічні групи» виступають як «прото-нації». «Етнічна група» білоруськомовних селян була вдесятеро більшою від «етнічної групи» литовськомовних селян і зростала за рахунок останньої; але литовський рух зміг викристалізуватися, а білоруський — ні. По-третє, ці чинники підважують ідею про те, що нації творяться державами під час своєї модернізації. Після 1863 р. російська політика непередбачуваним чином вплинула на інші національні рухи, але ніколи під російською владою якась значна частина населення столиці Великого князівства Литовського не називала себе «росіянами»[76]. «Російськість» же деяких найвідоміших її мешканців була невіддільною від традицій Великого князівства Литовського.
Після 1863 р. російська влада загалом вважала польську еліту за серйозного ворога, литовський національний рух — засобом, щоб її ослабити, а білоруських селян — частиною російської нації. Місцева шляхта втратила більшу частину власної автономії: частково — через централізацію держави, що карала їх після 1863 р., а частково — через людей, які отримували їхні землі після 1863 р. Саме тоді російська держава почала вперше звертати увагу на національність народних мас. Хоча цей процес був повільним і складним, 1860-ті рр. стали поворотним моментом у російському ставленні до свого Північно-Західного краю, території історичної Литви. Замість покладатися на місцеві еліти для управління місцевим населенням, Росія почала підбурювати місцеве населення проти його еліт і трактувати національність як інструмент державної політики.
Переслідування польської шляхти, яке відбувалося після 1863 р., асоціюється з Михайлом Муравйовим, віленським генерал-губернатором, відправленим для придушення повстання. Через свою брутальність він отримав прізвисько «Кат» у російській, польській і литовській мовах. Муравйов розглядав польське повстання як національну війну між росіянами та поляками за Вільно. 1863 рік підтвердив його віру в те, що поляки народжуються бунтівниками, та його уявлення про те, що Росія схожа на національну державу. Муравйов був популярним у Петербурзі не лише через свою неодноразово перевірену брутальність, а й через свою здатність використати цю національну парадигму. Розглядаючи Литву як театр національної війни між поляками та росіянами, він допоміг зробити її таким. Його політика відсунула в тінь історичне уявлення про Велике князівство Литовське. Пригадаймо ще раз Костянтина Калиновського, який писав білоруською, підтримував Уніатську Церкву та вважав Велике князівство Литовське своєю батьківщиною: в 1864 р. Муравйов повісив його у Вільні як провідника польської та католицької змови.
Така політика неочікувано створила умови для нового національного об єднання вже серед усіх станів суспільства. Перед 1863 р. найвживанішою самоназвою найбільшої групи населення російського Північно-Західного краю — білоруськомовних селян — була, очевидно, «литовці». Натомість після 1863 р. російські релігійна політика, репресії та класифікація населення відсунули цю традиційну ідею на периферію соціальної свідомості. Трактуючи православ'я як «російську» віру, імперія нав'язувала вибір між національними ярликами. На кінець століття білоруськомовні селяни називали себе «росіянами» якщо були православними, «поляками» — якщо були католиками, і «тутейшими» — якщо переймалися лише собою. Усуваючи історичну складову поняття «Литва» з народної уяви, російська влада розчистила шлях до модерного, етнічного визначення Литви й спростила завдання литовських діячів[77]. Подібно до останніх, після 1863 р. російські історики перевідкрили Велике князівство Литовське, трактуючи його як зародок російської держави. Поразка повстання 1863 р. описувалась національними ідіомами, що тоді зароджувались в Росії, як кінець чужоземного польського та католицького впливів на російських православних землях.
У 1898 р., коли в інших частинах Російської імперії поляки зводили пам'ятники на вшанування століття від народження Міцкевича, у Вільні росіяни та лоялісти встановили пам'ятник генералу-губернатору Муравйову. Тоді як Міцкевич надихав патріотичні прагнення звільнити Вільно від росіян, Муравйов пришвидшив перетворення їх на модерний націоналізм. І все-таки, як бачимо з кар'єри князя Петра Святополка-Мирського, віденського генерал-губернатора в 1902–1904 рр., після 1863 р. дещо змінилось. Тоді як Муравйов вособлював жорстокість, якої цар вимагав для придушення повстання, Мирський був витонченою особою, а крім того йому протегувала імператриця. Тоді як Муравйов керувався суто традиційними принципами, Мирський плекав амбітні плани реформ. Як і Муравйов, Мирський вірив, що поляки (та їхні спільники євреї) були небезпечним ворогом у Вільні та історичній Литві. Проте, на відміну від Муравйова, Мирський відрізняв польськість від католицизму. Він вважав, що імперська політика підштовхнула всіх непольських католиків до польської національності і що делікатніший підхід допоможе здобути прихильність литовців і білорусів. Одним із останніх досягнень Мирського як генерал-губернатора у 1904 р. став дозвіл царя друкувати литовськомовні праці латиницею. Як міністр внутрішніх справ у 1905 р. він навіть дійшов до того, що підтримав білоруську національність. Звісно, Мирський вірив, що ці національні рухи не мали майбутнього у великому історичному протистоянні Польщі та Росії. На його думку, вони мали би сповільнити перетворення на поляків, вигравши час для неминучої російської перемоги[78].
76
Варто зазначити, що Ернест Гелнер у кількох місцях зачіпає питання, як модернізація держав іноді приводить до творення однієї, а часом — кількох націй. Гелнер Ернест. Нації та націоналізм; Націоналізм. К.: Таксон, 2003.
77
Про ставлення російської еліти до повстання 1863 р. див.: Glebocki Henryk. Fatalna sprawa. — Krakow: Arcana, 2000; Прудников M. Чего же хочет Польша? — Санкт-Петербург: Главное управление военно-учебных заведений, 1863. Про самоідентифікацію селян див.: Radzik. «Samookreslenie». — s. 612–614; Koszelew M. Polacy w oczach Bialorusinow // Dzieje Najnowsze, 27, 2 (1995). — s. 83–85.
78
Про цю зміну див.: Weeks Theodore. Nation and State in Late Imperial Russia. — Dekalb: Northern Illinois University Press, 1996. — p. 45–73; Weeks Theodore. Russification and the Lithuanians // Slavic Review, 60, 1 (spring 2001). — p. 109; Lieven Dominic. Nicholas II. — New York: St. Martins, 1993. — p. 134–135; Rodkiewicz Witold. Russian Nationality Policy. — Lublin: Scientific Society of Lublin, 1998. — p. 226–231; Pelissier. Les principaux artisans. — p. 158–159; О русской правде и польской кривде. — М.: Университетская типография, 1863. — с. 28–29.