Деякі вдячні литовські націоналісти розуміли, що Мирський не був зайдою на підлеглих йому територіях. Як і десятки російських імперських чиновників, що керували Польщею та Литвою для царя, він походив зі старої литовської шляхетської родини. У Великому князівстві Литовському, більшість шляхетських родин якого насправді мали православне коріння, Мирські та інші повернулись до православ'я за російської влади. Освічені польсько-литовські шляхетські родини виховали не лише більшість бюрократів Російської імперії, а й деяких її консервативних мислителів[79]. На початку XX ст., коли Мирський керував Вільном, великоруська ідея поєднувала імперський елемент із модерним національним — відкритим у тому, що він припускав можливість повернення втрачених» слов'янських земель і народів до російського лона. Велике князівство Литовське розглядалось у цьому наративі як литовсько-руська держава, відірвана Польщею та католицизмом, а тепер повернена Росії та православ'ю.
Цей великоруський погляд на історію був разюче подібним до того, який після 1863 р. поширювали модерні литовські діячі. І модерна литовська, і модерна російська перспективи відкидали ранньомодерну історію та два століття Речі Посполитої заради середньовічної Литви, що відповідало потребам модерної політики. В литовському випадку стародавня історія означала історію етнічних литовців у їхній власній державі; в російському випадку вона була частиною великоруського наративу. Після 1863 р. і литовці, й росіяни повернулись до середньовічних назв столиці колишнього Великого князівства Литовського. Литовці почали називати її «Вільнюс», а росіяни — «Вільна»: однак і ті, й інші відкидали універсальну доти польську форму «Вільно». І литовська, й російська національні історіософії були синтезами середньовічного та модерного компонентів, оминаючи ранньомодерний період. Заради уявної тяглості з середньовічним минулим вони виступали за радикальні зміни в сучасному, щоб порвати з ранньомодерною спадщиною. Обидва погляди виправдовували драматичні зміни в родинних лояльностях задля глибшої історичної логіки. Литовські діячі часто були польськомовними шляхтичами, що «повертались до власного коріння» асоціюючи себе з народом. Імперські чиновники часто були польськомовними шляхтичами, що «поверталися до власного коріння» переходячи на православ'я та допомагаючи цареві «збирати» східних слов'ян.
Такі росіяни не лише вірили у злиття східнослов'янських елементів у російську націю, вони також були прикладом реальності цього історичного процесу. Видається правдоподібним, що і сам Мирський не бачив жодної іронії у своєму поверненні до Вільна — Литва була також і його батьківщиною.
Розділ 3
Перша світова війна та Віленське питання
(1914–1939)
Смерть, мабуть, зцілить його рани.
У 1914 р. колишню столицю Великого князівства Литовського прагнули перетворити на власну політичну столицю литовці, білоруси та поляки, а на столицю духовну — євреї, що були її найвизначнішою міською групою. Імперські ж чиновники, які вособлювали владу, вважали Вільно давнім російським містом. У більшості міських шкіл навчали російською, більшість його церков були католицькими, а понад третину його мешканців становили євреї. Після 1863 р. населення Віленської губернії Російської імперії зросло більше як удвічі; кількість міських мешканців у межах губернії збільшилась майже втричі, як і кількість населення самого Вільна[80]. За доби індустріалізації та урбанізації в західній частині Російської імперії кожне покоління після 1863 р. було урбанізованішим й освіченішим за попереднє. Саме ж місто продовжувало називатись по-різному: «Вільнюс» — литовською, «Вільно» — польською, «Вільня» — білоруською; «Вільна» — російською та «Вільне» — на їдиш. Після революції 1905 р., коли вперше спалахнули дискусії навколо етнічних претензій на місто, це розмаїття назв дедалі більше свідчило про існування несумісних точок зору.
79
Chimiak Lukasz. Gubernatorzy Rosyjscy w Krolestwie Polskim. — Wroclaw: FNP, 1999. — s. 70–79; Chwalba Andrzej. Polacy w sluzbie Moskali. — Warszawa: PWN, 1999. — s. 66; Bushkovitch Paul. The Ukraine in Russian Culture // Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas, 39, 3, (1991). — s. 347–350. Див. також: Горизонтов Л. Е. Парадоксы имперской политики. — Москва: Индрик, 1999. Vakar. Belorussia. — p. 73. Йосиф Гурко, варшавський генерал-губернатор і найвідоміший русифікатор у польській історії, також був польсько-литовського походження.
80
Довнар-Запольский М. В. Народное хозяйство Белоруссии, 1861–1914 гг. — Минск: Изд. Госплана БССР, 1926. — с. 8–28.