Для литовських діячів Вільно було столицею Великого князівства Литовського, збудованою великим князем Гедиміном на зорі литовської слави, а середньовічне Велике князівство Литовське в їхній уяві дедалі більше перетворювалось на попередника незалежної литовської держави в межах чогось подібного до етнічних кордонів. Хоча литовські діячі надавали перевагу роботі у Вільні, його мешканці, які розмовляли литовською, становили лише мізерну меншість населення (мабуть, 1–2%)[81]. Хоча фактичною підставою для литовської окремішності була мова, литовські діячі заявляли свої вимоги на Вільно, спираючись на історичні аргументи. Ця двозначність прикривалась формулюваннями на зразок програми Литовської демократичної партії 1902 р., де йшлося про незалежну Литву в межах «приблизних етнографічних кордонів». Під час революції 1905 р. литовський сейм, скликаний лівими та центристськими партіями, закликав до виокремлення автономної Литви, «створеної з ядра сучасної етнографічної Литви» включаючи Вільно та території навколо нього. Слово «сучасної», що модифікувало «етнографічну» не було випадковим. Подібно до польських національних демократів та інших тогочасних націоналістів, литовські діячі трактували етнографію і як наукову дисципліну, і як об'єкт для політичних змін. На їхній погляд, мешканці Вільна та околиць, які здавались поляками або білорусами, насправді були литовцями, що просто розмовляли польською або білоруською. За сприятливих умов «етнографічна Литва» могла розширятись[82]. Як побачимо далі, вони мали рацію.
Білоруські національні діячі були так само присутні у Вільні, як і їхні литовські суперники. Вони також звертались до Великого князівства Литовського, вважаючи себе його спадкоємцями, та називали Вільно своєю столицею[83]. На відміну від литовських діячів, які були переконані в тому, що унія з Польщею 1569 р. зруйнувала литовську незалежність, білоруські націоналісти виступали за відновлення польсько-литовської Речі Посполитої. Як ми вже бачили, це становило істотну різницю в історичній інтерпретації. Литовська критика зв'язків із Польщею почалась у 1840-х рр. і була оформлена у відповідні тексти у 1880-х рр.; з іншого боку, здається, що до 1910 р. жоден білоруський інтелектуал не ставив під сумнів значення колишньої Речі Посполитої[84]. На початку XX ст. білоруські претензії на Вільно висувались соціалістами — синами та доньками польськомовних католицьких шляхетських родин, які вважали, що соціалістичний інтернаціоналізм був сумісний із традиційним федералізмом[85]. Революція 1905 р., під час якої польські та литовські партії показали свою рішучість та масову підтримку справила набагато менший вплив на білоруський рух. Проте в результаті білоруська національна ідея почала серйозно протистояти російській імперській ідеї Білорусі як «Західної Росії»[86], а також з'явився перший важливий білоруський часопис, «Наша Нива» (в 1906 р.). Однак до 1914 р. ніхто не мислив у категоріях білоруської нації, вимагаючи її державної незалежності. Як бачимо, в політиці немає простого зв'язку між «етнічністю» та націоналізмом. У Вільні носії білоруської мови набагато переважали литовськомовних; у Віленській губернії загалом білоруською розмовляло більше половини населення. У Віленській, Мінській, Гродненській, Могильовській та Вітебській губерніях, сусідніх територіях історичної Литви, білоруськомовні становили три чверті населення. Та водночас білоруські селяни так і не отримали багато користі від індустріалізації, й у жодному місті білоруси не були панівною групою. Там, де білоруськомовне населення складало значну частину мешканців міста, вони були менш освіченими, ніж решта населення[87].
81
Офіційний перепис населення міста 1909 р. показав, що місто мало 205 250 мешканців, 1,2% з яких були литовцями, 20,7% — росіянами, 37,8% — поляками, а 36,8% — євреями. Гаучас П., Видугирис А. Этнолингвистическая ситуация литовско-белорусского пограничья // География, 19 (1983). — с. 62–63. За російським переписом 1897 р. у місті мешкало 40% євреїв, 31% поляків і 2% литовців. Vakar. Belorussia. — p. 12. Див. також: Zinkevicius. History of the Lithuanian Language. — p. 288; Eberhardt Piotr. Przemiany narodowosciowe na Litwie w XX wieku // Przeglad Wschodni, 1, 3 (1991). — s. 456–457.
82
Цитату з 1902 див. у: Aleksandravicius Egidijus. Political Goals of Lithuanians, 1883–1918 // Journal of Baltic Studies, 23, 3 (1992). — p. 234; з 1905 p. — y: Pelissier Jean. Les principaux artisans. — p. 177; пор. також: Eidintas Alfonsas, Zalys Vytautas. Lithuania in European Politics. — New York: St. Martins, 1999. — p. 39; Lossowski Piotr. Stosunki polsko-litewskie 1918–1920. — Warszawa: Ksiazka i Wiedza, 1966. — s. 35–40.
83
Byelorussian Statehood / Kipel Vitaut, Kipel Zora (
84
Maldzis Adam. Belaruska staulenne da Liublinskai unii // Unia lubelska і tradycje integracyjne / Kloczowski (
85
Бич Михал. Ад идеи аднаўлення Речьи Паспалитау да барацьбы за стваренне незалежнай беларуская дзяржавы // Unia lubelska / Kloczowski (
86
Цьвікевіч Аляксандр. Западно-руссизм. — Мінск: Навука і тэхніка, 1993 [1928]. — с. 314.
87
Guthier. The Belorussians. — p. 40–47; Eberhardt Piotr. Przemiany narodowosciowe na Litwie. — Warszawa: Przeglad wschodni, 1997. — s. 46; Eberhardt Piotr. Przemiany narodowosciowe na Bialorusi. — Warszawa: Editions Spotkania, 1994. — s. 14. Ці розрахунки базовані на даних перепису 1897 р., який враховував дані щодо рідної мови.