Хоча Вільно було важливим для литовських та білоруських діячів, самі вони не були такими вже важливими для нього. У 1914 р. в громадському просторі міста домінувала польська мова, хоча це була вже інша польська, ніж та, якою розмовляли у Варшаві. За російської імперської влади у Вільні та Віленській губернії усталився особливий тип польської культури. Попри низку законів, спрямованих на те, щоб передати землеволодіння росіянам та православним, на початку XX ст. поляки все ще володіли більшістю землі у Віленській губернії[88]. У 1914 р. поляки також складали, напевно, з невеликим відривом від євреїв, міську більшість. Залежно від точки зору, у Вільні та його околицях поляки були або панівною нацією, або не були нацією взагалі: перехід на польську мову вважався не стільки приєднанням до окремої національної спільноти, скільки долученням до вищого світу[89]. В історичній Литві не особливо думали про «пробудження» польськомовного люду до його «справжньої» національної ідентичності, оскільки польська культура була приваблива в будь-якому разі, а володіння польською саме собою сигналізувало про соціальну позицію. Польська культура в колишньому Великому князівстві Литовському не розглядалась як «етнічна» реальність, що її треба було політизувати за допомогою енергійної праці національних діячів, а вважалась радше людською чеснотою, носії якої (хоч би яким було їхнє «етнічне» походження) визначали критерії культурного спілкування.
Представники еліти, які схилялись до цієї версії польськості, відомі після 1905 р. як «краяни», розцінювали її як відмінну від польськості у колишньому Польському королівстві. Свідомі свого походження з литовської шляхти, часто послуговуючись двома чи трьома мовами, вони розцінювали Велике князівство Литовське як найчарівнішу частину польського спадку. Для цих поляків Вільно було центром цивілізації, яку вони створили, підтримували й хотіли відтворити у відродженій Польщі. Далекі від ідеї про Вільно як «етнічно» польське місто в північно-західному закутку майбутньої «етнічної» Польщі, вони вважали його столицею історичної Литви, зв'язок якої з польськими коронними землями був центральним політичним питанням. Такі поляки вважали Литву в її післялюблінському вигляді своєю політичною батьківщиною. Більшість із них припускали, що історична Литва та польські коронні землі сформують єдине ціле, хоча дехто пропонував лишити це питання на розгляд майбутнього парламенту у Вільні[90]. «Краяни» були найвідданішими послідовниками Міцкевича, більше ніж будь-хто з модерних польських чи литовських націоналістів. На початку XX ст. патріотичні соціалісти, такі як Юзеф Пілсудський, перетворили їхні політичні погляди на федеративні.
Такі литовські поляки вважали, що їхня польськість є вищою від польськості інших вже тільки через традиції Великого князівства Литовського, а також що польська культура загалом є культурою вищого гатунку порівняно з тією, яка була доступна литовською чи білоруською мовами. В добу поширення модерних ідей ця подвійна самовпевеність зіграла злий жарт. З одного боку, відчуття вищості щодо польських коронних земель, базоване на місцевій традиції, не сприймалося поляками у Варшаві чи Кракові, й безперервне «спольщення» Міцкевича було доказом цього. З іншого боку, плекання лише обмежено-місцевих традицій могло принести гіркі плоди. Наприклад, вони не критикували тих, хто стояв біля витоків литовського та білоруського національного відродження польською мовою, оскільки розглядали народну культуру як частину спадку Великого князівства Литовського[91], не помічаючи, що образи та тропи цих робіт були відкриті модерним конкурентам панівної культури, які відтворювали їх литовською та білоруською. Тож коли після 1905 р. деякі члени шляхетських католицьких родин перейшли до лав білоруського та литовського національних рухів, а із сільської місцевості з'явились литовські діячі, польськість повільно перетворилась на вибір, що потребував захисту[92].
Під час революції 1905 р. литовський Великий сейм отримав значні поступки від царської адміністрації. Деякі польські литовці, такі як Міхал Рьомер (1880–1945), винесли з цього урок, що литовську національність треба сприймати серйозно. Рьомер вірив, що історична Литва має існувати як багатонаціональна держава литовців, білорусів, євреїв та поляків, де литовці відігравали би провідну роль, а поляки були б посередниками між культурами. Модерним націоналістам було важко прийняти такий творчий підхід, що поєднував вірність традиціям Великого князівства Литовського та усвідомлення нового литовського руху. Хоча насправді й провідні литовські діячі, такі як Басанавічюс та Шлюпас, теж загравали з подібними ідеями[93]. Як ми вже бачили, вони постали перед практичними проблемами сприйняття багатонаціонального спадку, що зрештою змусило їх визначати Литву в етнічних категоріях. Тоді як деякі литовські поляки були готові до такого компромісу, литовські діячі прагнули замінити польську культуру литовською в межах більш-менш етнічно визначеної литовської держави[94].
88
Про землю див.: Rodkiewicz. Russian Nationality Policy. — p. 79; про мову: Kurzowa Zofia. Jezyk polski Wilenszczyzny i kresow polnocno-wschodnich. — Warszawa: PWN, 1993. — s. 22–311.
89
У цьому сенсі польськість цих поляків нагадувала німецькість австрійських лібералів до часів масової політики в Австрії. Див.: Judson Pieter. Exclusive Revolutionaries. — Ann Arbor: University of Michigan Press, 1996.
90
Bardach Juliusz. O swiadomosci narodowej Polakow na Litwie i Bialorusi // Miedzy Polska etniczna i historyczna / Wrzezinski Wojciech (
91
Наприклад: Romer Michal. Litwa. — Lwow: Polskie towarzystwo nakladowe, 1908. Про інші такі праці див.: Bardach. Polacy Litewscy // Belarus, Lithuania, Poland, Ukraine / Kloczowski Jerzy et al. (
93
Eidintas, Zalys. Lithuania in European Politics. — p. 18; Motieka Egidijus. Poczatki nowozytnego panstwa litewskiego // Europa nie prowincjonalna / Krzysztof Jasiewicz (
94
Були спроби використати польську мову як засіб для повторної литовізації письменних верств: Bujnicki Tadeusz. Polskojezyczne pisarstwo Litwinow w Wilnie // Litwa / Lemanaite Greta, Bukowiec Pawel (