Більшовицька революція та Перша світова війна уможливили створення на територіях історичної Литви нових держав. Поразка та занепад Російської імперії відкрили шлях до появи литовської та польської держав і до їхніх змагань за Вільно. Після польсько-більшовицької війни 1919–1920 рр. та сутичок між польською та литовською арміями в 1920 р. Польща захопила місто. Незважаючи на те, що цю операцію провели польські федералісти, вона прислужилась і польським націоналістам.
Хоча ми зосередили увагу на польському федералізмі навколо Вільна, у Варшаві, Лодзі, Кракові, Познані, а також у сільській місцевості Центральної Польщі розвивався польський націоналізм. У цих польських коронних землях історичні та соціальні відмінності уможливили набуття польською ідеєю модерних рис. Тут польськомовні еліти мали справу з селянами, що розмовляли польською, а не іншими мовами; з євреями та німцями у містах і містечках, а також російськими, німецькими чи австрійськими представниками імперій. Те, що деякі території, де селяни та робітники розмовляли польською, не були частиною польських коронних земель, лише зміцнило мовний аргумент проти історичного визначення національності. Наприкінці XIX ст. мовний (етнічний) націоналізм зміг об єднати еліти та маси в Центральній Польщі: тут не було соромно вживати кодифіковану й багату мову, яку розуміли прості люди. І справді, на цих теренах пріоритетом для патріотів було збереження польської культури, а польська мова, католицька релігія і знайомство з романтичною поезією стали ознаками польської національності[98]. Тоді як польський патріотизм у Вільні був патріотизмом елітних родин, що посилались на історичну державність Великого князівства Литовського, польський націоналізм коронних земель — національно-демократичний рух Романа Дмовського (1864–1939) — був зосереджений на підготовці польських селян і робітників для модерної національної держави.
Дмовський і Пілсудський представляли різні вияви польськості й мріяли про різні Польщі. Соціалістичний федералізм Пілсудського був типовою реакцією литовських поляків на модерну політику. Його підпільна соціалістична агітація в Російській імперії природно випливала зі східнопольського самосприйняття як культурної еліти, що краще розуміла ситуацію. Програма Польської соціалістичної партії (ППС) 1892 р. передбачала створення федерації. Цей соціалістичний федералізм, що перебував між ранньомодерним патріотизмом і модерною національною політикою, відрізнявся від програми Романа Дмовського трьома особливостями. По-перше, це була радше успадкована традиція, ніж винайдена історія. Шляхетські родини, що бажали відновити Велике князівство Литовське, діяли в межах концепцій національності, усталених поколіннями. По-друге, соціалістичний федералізм поширювався не завдяки просвіті мас, а завдяки конспіраційній діяльності випробуваних товаришів. Національні питання затято обговорювались в ППС, але до розколу партії в 1905 р. партійні лідери ніколи не думали йти за масами, а радше прагнули ними керувати. По-третє, соціалістичний федералізм сприймав націю не як мовну, а як статусну групу Його ідея полягала не в тому що всі мешканці певної території належали до тієї самої етнічної групи й відтак заслуговували на національну державу а у визнанні відмінностей і поєднанні їх у межах республіканської ідеї польського громадянства. Сини та доньки східнопольських шляхетських родин, впевнені в своїй вищості за місцевих литовських чи білоруських селян і євреїв, вірили, що така республіка буде польською за культурою. Тому вони були залучені до підпільної діяльності в імперській Росії до 1914 р., і через це є підстави вважати, що польська шляхта з віленських околиць голосувала за федералістичну лівицю в демократичній Польщі після 1918 р.[99]
Дмовський, син каменяра з центральнопольської глибинки, зробив інші політичні висновки з інших історичних обставин. Тоді як Пілсудський уявляв собі польську політичну націю здатною ширяти над багатонаціональним прикордонням, яке він називав «домівкою» Дмовський виводив польську етнічну націю з жорстокої борні проти лукавих євреїв і дисциплінованих німців. Виходячи зі свого розуміння етнічної нації, він визначив риси, за якими поляків можна було вирізнити з-поміж інших націй: ними були мова та релігія. До причин, чому вони мають згуртуватися навколо цих ознак і захищати себе від інших, Дмовський додав модних на той час соціал-дарвіністських аргументів. Тоді як Пілсудський сумував за минулим, Дмовський називав себе «модерним поляком» відверто намагаючись зруйнувати спадщину Речі Посполитої й замінити її модерною польською ідентичністю. Попри те, що Пілсудський був соціалістом, саме Дмовський більше переймався соціальними змінами й ідеологічною складовою масової політики. І хоча напередодні Першої світової війни соціальні досягнення Дмовського вражали менше, ніж яскраві успіхи Пілсудського з його соціалістами, саме Дмовський зробив більше для окреслення засад польської національності. Від 1914 р. визначення польськості за Дмовським стало панівним, а його націонал-демократичний рух — найвпливовішим на польських землях[100]. Саме ця партія отримала більшість голосів на виборах у Польщі після 1918 р.
98
Kawym Stefan. Ideologia stronnictw politycznych w Polsce wobec Mickiewicza 1890–1899. — Lwow: Filomata, 1937; Kozlowski Jozef. «My z niego wszyscy...» — Warszawa: Czytelnik, 1978.
99
Ця оцінка базується на результатах виборів, зібраних у 2000 р. Джефрі Копстейном та Джейсоном Віттенбергом для їхнього проекту «Rethinking the Social Bases of Dictatorship and Democracy in Interwar East Central Europe».
100
У 1939 p. Ксаверій Пружинський пов'язав соціальне походження Дмовського з новим видом польського націоналізму: Pruzinski Ksawery. Niezadowoleni і entuzjasci. — Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1990. — s. 637–644. Тверезий вступ до цієї теми див. у: Walicki Andrzej. The Troubling Legacy of Roman Dmowski // East European Politics and Societies, 14, 1 (2000). — p. 12–30. Браян Портер оцінює модерний польський націоналізм як відмову від історичного часу: Porter Brian. When Nationalism Began to Hate. — Oxford: Oxford University Press, 2000. Див. також: Dabrowski Patrice. Folk, Faith, and Fatherland // Nationalities Papers, 28, 3 (2000). — p. 397–416. Пор. загалом: Wandycz Piotr. The Lands of Partitioned Poland. — Seattle: University of Washington Press, 1993; Kieniewicz Stefan. Historia Polska 1795–1918. — Warszawa: PWN, 1997; Polonsky Antony. Politics in Independent Poland. — Oxford: Clarendon Press, 1972.