Ідеї Пілсудського та Дмовського мали значення не лише в далекосяжній перспективі розвитку соціальної історії, а й у визначальних моментах, коли, як може здатися на перший погляд, лише військова сила вирішувала перебіг подій. Наприкінці Першої світової війни Вільно перебувало в центрі трьох переплетених протистоянь за владу над містом: по-перше, між представниками двох вищеназваних ідей польськості; по-друге, між прихильниками інтернаціонального, багатонаціонального та модерного націоналістичного визначення «Литви»; по-третє, між більшовицькими, польськими, литовськими та білоруськими силами. Станом на 1918 р. усі ці групи — інтернаціоналістичні спадкоємці Великого князівства Литовського (слов'яни, євреї, балти — всі рівною мірою), що стали більшовиками, вірні діти Великого князівства Литовського, що стали польськими чи білоруськими соціалістичними федералістами, литовськими національними діячами та польськими модерними націоналістами — всі вони мали власні ідеї щодо найкращої форми державного ладу та якнайвигіднішого облаштування державних кордонів. Більшовики сподівались, що Вільно охопить комунізм; польські та білоруські соціалістичні федералісти погоджувались, що Вільно буде столицею багатонаціональної держави; польські та литовські націоналісти сходились на тому, що Вільно буде включено в межі національної держави (хоча не погоджувались щодо того, якої саме). Як ми побачимо, федералізм був складнішим вибором за націоналізм чи інтернаціоналізм. Федералістичні рішення вимагали добре визначених кордонів, компромісів між місцевими елітами та згоди населення. Вони були за своєю суттю багатограннішими, ніж анексія Вільна більшовицькою Росією чи будь-якою національною державою.
Польські та литовські націоналісти слушно вказували на те, що Вільно буде анексовано національною державою; перші з них мали рацію щодо того, якою саме. Пророки й переможці, польські націоналісти були далеко не найсильнішою групою; локально вони могли бути найслабшими. На відміну від литовських націоналістів і білоруських федералістів, вони навіть не очікували масової підтримки на територіях Великого князівства Литовського. На відміну від більшовиків і польських федералістів, польські націоналісти ніколи не посилали армій, щоб окупувати Вільно. На відміну від будь-якої іншої групи (зокрема, й більшовиків), вони не посилались на спадщину Великого князівства Литовського. Тріумф їхньої ідеї про державу та кордони вказує на переваги модерних націоналістичних ідей під час розпаду імперій. Пілсудський мав за собою реальну силу, але потрапив у пастку внутрішніх суперечностей федеративного проекту. Після того як інші партії відкинули ідею федерації, йому не залишалось нічого іншого, ніж докласти всіх зусиль для підтримки політики Дмовського. Це була не стільки перемога Польщі, скільки перемога однієї з версій Польщі; не стільки приклад післявоєнного самовизначення, скільки тріумф модерного націоналізму над традиційним багатонаціональним патріотизмом Великого князівства Литовського (й, до певної міри, над інтернаціоналізмом більшовиків).
У 1918 р. поезія Міцкевича, плід ностальгії за Великим князівством Литовським, вже увійшла до канонів модерних польського та литовського націоналізмів. У 1920 р. федералізм Пілсудського й надія на відродження Великого князівства Литовського надихали солдат, що зайняли Вільно і приєднали його до польської національної держави. Але залишмо іронію й перейдімо до світу війни, щоб побачити, як усе сталося.
Більшовицька революція в листопаді 1917 р. та завершення Першої світової війни в листопаді 1918 р. створили дуже заплутану ситуацію в російському Північно-Західному краї, колишньому Великому князівстві Литовському. На заході Європи німецька армія капітулювала перед Британією, Францією та США, але на сході вона лишилась непереможеною. Тим часом радянська Червона та російська Біла армії воювали одна з одною, а місцеві політики в історичній Литві проголосили національну незалежність і спробували створити власне військо. Підтримка самовизначення Антантою забезпечила нормативну базу польської незалежності, але західним державам бракувало військової потуги для визначення результатів війни на Сході. Німецькі війська відступали звідси нерегулярно й у багатьох випадках знаходили приводи залишитись і повоювати з більшовиками[101].
101
Liulevicius Vejas. War Land on the Eastern Front. — Cambridge: Cambridge University Press, 2000.