Литовські й білоруські діячі сподівалися скористатись німецькими військами як прикриттям для створення власних держав до приходу більшовиків. Білоруські мрії про Вільно було зруйновано першими. Білоруська Національна Рада, очолена Антоном Луцкевичем (1884–1946), проголосила Вільно частиною незалежної Білорусі у березні 1918 р. Білорусь, якою вони її уявляли, мала бути багатонаціональною, а їхні територіальні вимоги бути поєднані із заявами про толерантність. Луцкевич прагнув відтворити колишнє Велике князівство Литовське як модерну соціалістичну федерацію від Балтійського до Чорного моря. Ця декларація прозвучала за німецької окупації, хоч і не мала німецької підтримки. Так чи інакше, Луцкевич та більшість Ради втекли з Мінська до прибуття Червоної армії в грудні 1918 р. У Вільні вони запропонували створити білорусько-литовську конфедерацію. Білоруські соціалісти вірили, що федерація врятує місто від «клерикально-буржуазної» литовської національної держави[102]. Литовські лідери, самі перебуваючи на цей час у безвиході, не були зацікавлені в такій формі порятунку. Так закінчився, на певний час, проект відтворення історичної Литви під іменем Білорусі. Водночас у цій поразці був і скромний успіх. Хоча більшовицька партія була централізованою, вона пообіцяла білоруським діячам, що залишилися в Мінську, створити Білоруську Радянську Соціалістичну Республіку[103]. Хоча спочатку вона була лише смужкою території навколо Мінська, Білоруська РСР значно розширилась після утворення в 1922 р. Радянського Союзу і проіснувала сімдесят років.
Більшовицька революція усунула вірність Росії з литовського політичного життя, а досвід війни прояснив цілі литовських націоналістів. Останній рік війни збудив їхній апетит до цілковитої незалежності. У вересні 1917 р. литовська Національна Рада (Тариба) за підтримки німецької армії проголосила у Вільні необхідність створення незалежної литовської держави «в етнографічних кордонах» Схваливши проголошення Королівства Польщі, німці хотіли запобігти його претензіям на Вільно та Литву. Литовські діячі чудово знали про ці стратегічні німецькі задуми і намагались якнайбільше з них скористатись[104]. 11 грудня 1917 р. Тариба проголосила у Вільні незалежність і водночас прийняла статус німецького протекторату. Литовські діячі занепокоєно спостерігали, як німецькі та більшовицькі учасники переговорів у Брест-Литовську використовують аргументи про самовизначення, щоб убезпечити власні прагнення щодо Литви. У лютому 1918 р. Тариба знову проголосила незалежність, цього разу без будь-якої лояльності до Німеччини. Берлін звертав на це мало уваги, а його війська просувались углиб Росії. Німецька поразка на заході дала Тарибі змогу в жовтні 1918 р. обрати новий курс[105]. Часу для святкування було обмаль через швидкий наступ Червоної армії. Поспішні переговори з польською армією про захист Литви провалились у грудні 1918 р. Після невдалих спроб створити військо литовський уряд змінив розташований небезпечно задалеко на схід Вільно на західніший Каунас. Місцеві польські волонтери не змогли протистояти Червоній армії, яка зайняла місто 5 січня 1919 р. Вільно стало столицею Литовської Радянської Соціалістичної Республіки, очоленої двома литовськими комуністами. Ця держава була на якийсь час об'єднана з новою Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою, а Вільно перетворилось на столицю Литовсько-Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки (ЛитБіл). Для Пілсудського, литовського патріота, польського федераліста і республіканського соціаліста, це був найгірший з усіх можливих наслідків. Перебуваючи у Варшаві, він оплакував його[106].
Водночас ані у Варшаві, ані в Каунасі не розглядали такий підсумок як остаточний. На початку 1919 р. присутність чи відсутність військових сил мало впливала на те, що литовці та поляки думали про Вільно. Литовські лідери вважали місто своєю національною столицею та з позиції відверто слабшого вимагали, щоб Польща відмовилась від своїх вимог. Пілсудський, тепер голова польської держави, був готовий віддати Вільно литовцям за умови, що Литва приєднається до Польщі у федеративному союзі. Ідея приєднання до польської держави була прокляттям для литовських політиків, які побоювались польської високої культури та чисельної переваги поляків і на цей момент прагнули цілковитої незалежності[107]. Пілсудський і польські федералісти не дуже розуміли ці страхи та жадання, хоча їхня позиція була ліберальнішою, ніж у решти поляків, їхні супротивники в Польщі, ендеки Дмовського, припускали, що крихітна Литва (якщо вона взагалі виживе), не має іншого вибору, ніж стати польським сателітом[108]. Польські та литовські націоналісти погоджувались, однак, щодо головного питання: Річ Посполита була мертвою й жодної багатонаціональної федерації не могло бути створено.
102
Бич. Ад идеи аднаулення Речьи Паспалитау. — с. 174–175; цитата Василя Захарки з Kipel and Kipel. Byelorussian Statehood. — p. 97.
103
Lubachko Ivan. Belorussia under Soviet Rule. — Lexington: University of Kentucky Press, 1972. — p. 24–25.
105
Page Stanley. The Formation of the Baltic States. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1959. — p. 30–97; Sukiennicki Wiktor. East Central Europe During World War I. — vol. 2. — Boulder, Colo.: East European Monographs, 1984. — p. 668–705.
106
Garlicki Andrzej. Wilna zadaja wszyscy // Tematy polsko-litewskie / Traba Robert (
107
Lossowski Piotr. Po tej i tamtej stronie Niemna. — Warszawa: Czytelnik, 1985. — s. 105. Щоб відчути литовське розчарування див.: Gabrys Juozas. L'Etat Lithuanien et Mitteleuropa. — 1917; Lituanus. La verite polonaise sur les Lithuaniens. — Lausanne: Bureau d'Information de Lithuanie, 1917.
108
Eberhardt Piotr. Wizje i projekty Polskiej Granicy Wschodniej w latach 1914–1921 // Przeglad Wschodni, 5, 2 (1998). — s. 348–351.