Практичне питання більшовицької влади розглядалось у межах подібних моральних імперативів. У лютому 1919 р. польські солдати прямували на схід для зіткнення з Червоною армією. Польський парламент розділився щодо територіальних цілей непроголошеної війни, але зміг ухвалити рішення, що «північно-східні провінції Польщі зі столицею у Вільні» мають бути звільнені[109]. Війська Пілсудського витіснили Червону армію з Вільна 21 квітня 1919 р. Литовські та білоруські комуністи втекли до Мінська, звинувачуючи одне одного в падінні ЛитБіл РСР. Ще перед наступом Пілсудський послав до Каунаса свою людину, польського литовця Міхала Рьомера, щоб спробувати створити польсько-литовський уряд, але жоден литовський міністр не пристав на таку пропозицію. 22 квітня мешканці Вільна почули «Відозву до населення колишнього Великого князівства Литовського» Пілсудського, в якій він обіцяв, що місцеве населення зможе обрати власний уряд. І польські, й литовські націоналісти засудили цю промову. У Варшаві польські ендеки вважали абсурдом ідею про Вільно як щось інше, ніж польське місто; в Каунасі литовський уряд оцінив згадування Пілсудським Великого князівства Литовського як прикриття польського імперіалізму.
Влітку 1919 р., поки в Парижі представники Антанти намагалися встановити остаточний територіальний розподіл, між польськими та литовськими військами відбулося кілька безрезультатних сутичок. У серпні 1919 р. Пілсудський запропонував провести два плебісцити: один на територіях, окупованих польськими військами, інший — на решті територій Литви. Литовські лідери відкинули цю ідею на підставі того, що Вільнюс був етнічно литовською територією; незалежно від позиції його жителів. Міністр закордонних справ Августінас Вальдемарас вірив, що «нація більше складається з мертвих, ніж із живих» що, ймовірно, створювало практичні проблеми з підрахунком їхніх голосів[110]. Тоді в серпні 1919 р. Пілсудський спробував скинути литовський уряд у Каунасі, але його змовники не знайшли литовських прибічників і незабаром були заарештовані. Якщо серед литовських провідників і були хоч якісь прихильники об'єднання з Польщею, це фіаско їх притишило.
Взимку 1919–1920 рр. Пілсудський вірив, що Росію можна перемогти на полі бою, і що тоді проблема Вільна розв'яжеться сама собою. У квітні 1920 р. Польща Пілсудського в союзі з Україною Симона Петлюри почала наступ проти більшовицької Росії; тоді ж розпочалися більшовицько-литовські мирні переговори. Коли в липні 1920 р. Литва та більшовицька Росія готові були підписати двосторонню угоду, хвиля війни повернулась проти Польщі. Очікуючи завдати Польщі coup de grace[111], більшовицька Росія запропонувала Вільно Литві в обмін на вільний прохід Червоної армії через Литву. Литва погодилась додати секретний протокол до умов Московського договору 12 липня 1920 р., а Червона армія швидко окупувала Вільно, пізніше повернувши його Литві. Але в серпні 1920 р. польські війська зупинили просування Червоної армії на підступах до Варшави й витіснили її з Польщі[112]. Якби влітку 1920 р. поляки програли, більшовицька Росія напевно поглинула б маленьку литовську державу. Литовський уряд остерігався Польщі й вірив, що більшовицька перемога збереже литовську незалежність і подарує Вільно Литві. Це точно було далеким від істини[113].
Коли у вересні 1920 р. польська та більшовицька сторони почали в Ризі мирні переговори, сили Антанти вимагали від Польщі та Литви порозуміння. 7 жовтня 1920 р. обидві сторони досягли політичного порозуміння, узгодивши лінію перемир'я, яка залишала Вільно на литовській стороні. Потайки Пілсудський уже тоді запланував військову операцію, що мала повернути місто Польщі й відновити надію на відродження Великого князівства Литовського. Цю місію він довірив генералові Луціану Желіговському (1865–1947), ще одному литовцеві польського походження. Желіговський був колишнім офіцером російської армії, одруженим із росіянкою, і розмовляв такою польською, яку ми сьогодні вважали би білоруською; словом, він був сином Великого князівства Литовського. У посланні Пілсудського іншим офіцерам «литовсько-білоруської» дивізії, що наступала на Вільно, можна було почути заклик до місцевого патріотизму: «Ви з цих країв, ось ваша зброя, тож вертайте домів!»[114]. 9 жовтня 1920 р. Желіговський на чолі п'ятнадцятитисячного війська вступив у Вільно. Литовська армія не чинила жодного спротиву, а польське населення міста вітало польських вояків. 12 жовтня Желіговський проголосив «Центральну Литву», що мала стати литовським кантоном, об'єднаним із Польщею у федерацію.
109
Wandycz Piotr. Soviet-Polish Relations, 1917–1921. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1969. — p. 110.
110
Senn Alfred Erich. The Great Powers, Lithuania, and the Vilna Question. — Leiden: Brill, 1966. — p. 55.
112
Davies Norman. White Eagle, Red Star. — London: Macdonald and Co., 1972; Zeligowski Lucjan. Wojna w roku 1920. — Warszawa: Polska zjednoczona, 1930.
113
Wandycz. Soviet-Polish Relations. — p. 209; Eidintas, Zalys. Lithuania in European Politics. — p. 70, 77; Ajnenkiel Andrzej. Od aktu 5-ego listopadu do traktatu ryskiego // Traktat Ryski 1921 roku po 75 latach / Wojciechowski Mieczyslaw (
114
Zeligowski Lucjan. Zapomniane prawdy. — London: Mildner and Sons, 1943. — s. 32–43; цитата Пілсудського з: Skaradzinski Bohdan. Fenomen litewsko-bialoruskich formacji Wojska Polskiego // Europa nie prowincjonalna / Jasiewicz. — s. 902. Див. також: Nowak Andrzej. Polska i trzy Rosje. — Krakow: Arcana, 2001. — s. 326–332.