Польська ж політика впродовж 1920–1930-х рр. залишалась репресивною, закриваючи рештки білоруських шкіл й ув'язнюючи опонентів. У Вільні білоруський рух взагалі перестав розвиватись. Білоруські діячі мали небагато можливостей винести свої модерні національні ідеї за межі Вільна, наприклад, до таких сумнозвісно відсталих регіонів, як Полісся. Польська політика ніколи не дозволяла творення білоруської нації. З іншого боку, в 1930-х рр. сталінський Радянський Союз знищив білоруське радянське суспільство, що з'явилось у 1920-х рр. Цей контраст добре помітний на прикладі білоруського політика Браніслава Тарашкевича (1892–1938), який народився поблизу Вільна, навчався в місті, а в юності брав участь у діяльності польських і білоруських організацій у Російській імперії. В міжвоєнній Польщі він був видатним захисником білоруської справи як депутат парламенту, директор білоруських шкіл і засновник та голова селянської організації «Громада». 1925 року він вступив до Комуністичної партії Західної Білорусі та був ув'язнений в Польщі. У своїй камері протягом чотирьох років Тарашкевич переклав усього «Пана Тадеуша», захопивши рукопис із собою до Радянського Союзу після обміну полоненими у 1933 р., але не зміг його там надрукувати. Йому навіть не дозволили оселитись у радянській Білорусі. 1937 року його заарештували в Москві, а роком пізніше стратили. Рукопис перекладу вцілів лише завдяки його вдові[117].
Польща. Ризький договір, поділ Білорусі та збройне захоплення Вільна означали провал Міцкевичевої ідеї Великого князівства Литовського в польському політичному житті. Пілсудський, представник цієї федеративної традиції, зазнав цілковитої поразки від Дмовського, провідника інтегрального націоналізму. Керуючись простими методами, ендеки тріумфували як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Вони також користались засадничою перевагою політичної географії. Конституційний сейм, скликаний у лютому 1920 р., представляв лише Центральну Польщу, бо майбутня Східна Польща була на той час окупована Червоною армією. Таким чином, він був непропорційно націонал-демократичним, а тому незацікавленим приєднувати достатню для створення федерації кількість східних територій. Його підтримка Ризького договору створила Польщу, яка мала недостатньо територій на сході, щоб бути федерацією, але не так вже й мало, щоб залишитись мононаціональною державою. Націонал-демократичний подарунок більшовикам у Ризі в 1921 р. у вигляді Мінська, Камянця-Подільського, Бердичева та навколишніх територій залишив сотні тисяч поляків, багато з яких були прихильними до ідеї федеративної польсько-литовсько-білоруської держави, під дбайливою опікою Москви. Більшість цих радянських поляків у 1930-х рр. було депортовано до Сибіру чи Казахстану. Ендецьке відступництво також зменшило потенційне східнослов'янське населення Польщі, мабуть, на два мільйони, а потенційне єврейське — на сотні тисяч[118]. Націонал-демократи знали, що роблять. Якби польські кордони простяглись хоч трохи далі на схід, їхня партія ніколи не виграла б виборів. Як показали парламентські вибори 1922 р., Польща в її «ризьких» кордонах була рівно розділена між ендеками та правими, з одного боку, та соціалістами й національними меншинами — з іншого. 9 грудня 1922 р. голосами лівих, центристів і національних меншин було обрано першого президента Польщі Габріеля Нарутовича. Тижнем пізніше його вбив правоналаштований фанатик. Як і Пілсудський, Нарутович був поляком литовського походження, який виступав за рівні права для національних меншин. Убивство Нарутовича стало важким ударом для Пілсудського, який невдовзі (на певний час) відійшов від політики.
Неповний успіх Пілсудського у Вільні неминуче означав перемогу ендецької версії Польщі. За ідеєю Пілсудського про відродження Великого князівства Литовського, похованою польськими та литовськими націоналістами, Вільно було включене до польської національної держави. Цивільна влада, встановлена у Вільні Желіговським, організувала 8 січня 1923 р. вибори до місцевого парламенту. Вони були проведені поляками під військовим наглядом, бойкотовані єврейським, білоруським і литовським населенням та спотворені різними порушеннями. Проте участь у них 54,4% населення в самому Вільно була вагомим політичним сигналом, а бойкот неполяків означав, що польські окупанти могли домінувати в місцевому сеймі. Ретроспективно здається, що Польща захопила Вільно, бо воно було «етнічно» польським містом. Однак усе було радше навпаки: анексія Вільна була першим кроком до викорінення традиційного патріотизму та посилення польського й литовського етнічного націоналізмів. Після референдуму Польща приєднала Вільно та навколишні території, а Антанта визнала ці кордони.
117
Він вийшов у комуністичній Польщі: Mickiewicz Adam. Pan Tadeusz / Tlum. Bronislaw Taraszkiewicz. — Olsztyn: Pojezierze, 1984.
118
Традиційно в білоруській історіографії ставиться питання про те, що сталося б, якби в Ризі всі «етнічно білоруські землі» віддали радянській Білорусі; інше питання про те, що сталося би в разі створення білоруської незалежної держави. Обидві можливості не були реалістичними. Ця праця висуне менш захмарні гіпотетичні припущення, розглядаючи висунуті пропозиції, що з плином часу були відкинуті. Див.: Ладысев Уладзімір, Брыгадзін Петр. Рада БНР пасля Рыжскага дагавора 1921 р. // Беларускі гістарычны часопіс, 1 (1997). — с. 48–50.