Выбрать главу

Литва. Як міг би розвинутись литовський націоналізм, якби Польща віддала Вільно Литві? Пілсудський і Желіговський, як і багато польськомовних мешканців Вільна, що голосували за приєднання, називали себе литовцями. Різниця між вірою Пілсудського в історичну версію Литви та бажанням Дмовського анексувати «польське» місто реальна та вагома, і свідчить про традиційний патріотизм Пілсудського та етнічний націоналізм Дмовського. Однак, окупувавши Вільно, Пілсудський утвердив територіальний устрій, в якому могли процвітати польські та литовські націоналісти — цю тезу висунув його колишній соратник Міхал Рьомер. Безвідносно до мотивів Пілсудського, литовці вважали захоплення міста несумісним із традиціями Великого князівства Литовського. Як ми вже бачили, зв'язок між Литвою та Вільнюсом був історичним. Хоч би що Пілсудський думав про свої дії, збройне захоплення міста неминуче мало підштовхнути литовських націоналістів від політичного до етнічного розуміння нації. Навіть більше, на що також вказав Рьомер, анексія Вільна позбавила нову литовську державу саме того населення — польських литовців та євреїв — яке могло б зробити її суспільство заможнішим, а державу — практичнішою. Рьомер знав, що назагал євреї були прихильними до литовських вимог, вірячи, що велика багатонаціональна Литва зі столицею у Вільні буде більш схильна поважати їхні права. Подякою за це їм стали перші погроми 1919 р. в модерному Вільні[119].

Хай би як проходили кордони, будь-які національні держави, створені на територіях Великого князівства Литовського, змушували б людей робити свій вибір. Після 1920 р. секуляризовані євреї зробили висновок, що лише окремішнє єврейське політичне життя може відповідати їхнім інтересам у польському Вільні. Проголосивши свою лояльність до національної держави, християнські еліти здобули підтвердження своєї національної ідентичності завдяки відповідним проблемам тієї чи іншої національної спільноти, середовищу, в якому вони функціонували, чи доступності державної влади. Більшість польських литовців обирали один із цих шляхів. Сам Рьомер, колись соратник Пілсудського, потім — його уповноважений, а в кінці — його критик, у 1920 р. обрав литовський варіант, литовізувавши своє ім'я на Рьомеріс. Він добре служив державі та суспільству як суддя, професор права та ректор Каунаського університету й постійно протистояв радикальному націоналізмові та шукав шляхів примирення з Польщею. Інші випадки були однаково драматичними. Так Габріель Нарутович, убитий президент Польщі, був братом Станісловаса Нарутавічюса, члена президії литовської Тариби й першого литовського уряду.

«Батьківщино моя, Литво! "

На відміну від інших польських литовців, після Першої світової війни Пілсудський ніколи остаточно так і не здійснив вибору між Польщею та Литвою і ніколи так і не погодився, що світ складається з національних держав, населених громадянами відповідного етносу. Здобувши Вільно та забезпечивши Польщі погані стосунки з Литвою щонайменше на одне покоління, Пілсудський говорив, що «не міг не вважати їх за братів». Зрозумівши непрактичність федералізму, він не зміг прийняти націоналізм. Його республіканські переконання не поділяла більшість поляків, і, зрештою, він поклався на військову силу та особисту харизму, щоб втримати погляди більшості під контролем. Захопивши владу після військового перевороту в 1926 р., Пілсудський ані довіряв польським громадянам, щоб уможливити заміну себе кимось іншим, ані бажав абсолютної влади для самого себе. Протягом дев'яти років Пілсудський керував Польщею, яка його розчарувала й була йому чужою. Коли він помер у 1935 р., його поховали на Вавелі в Кракові поруч із польськими королями, зокрема, й литовцем Ягайлом. Серце Пілсудського вирізали з тіла й поховали у Вільні на родинній ділянці цвинтаря в Росі, поруч із могилою матері.

вернуться

119

Міхал Ромер з Каунаса Юзефу Пілсудському у Варшаву, 15 травня 1922 р. — див. у: Pasmo czynnosci ciagiem lat idace / Rosner Anna, Rosner Andrzej (red.). — Warszawa: Krag, 1992. — s. 158–162; про погром див.: Mendelsohn Ezra. The Jews of East Central Europe. — Bloomington: Indiana University Press, 1983. — p. 52; про 1918–1920-ті pp. див.: Lossowski. Stosunki polsko-litewskie; про 1920-ті рр.: Senn Alfred. The Emergence of Modern Lithuania. — Westport, Conn.: Greenwood Press, 1975.