Порівняно з польським та єврейським, литовське та білоруське населення міжвоєнного Вільнюса було незначним[124]. Йонас Басанавічюс, засновник «Аушри», очолював Наукове товариство у Вільні аж до своєї смерті в 1927 р. У 1918–1927 рр. міським католицьким єпископом був литовець, Юргіс Матулайтіс. Проте для підтримки помітності своєї культури на належному рівні в місті просто-напросто було замало литовців. У певному сенсі Вільно також було центром білоруського життя в Польщі. Міська польська влада підривала основи існування білоруської громади, відмовляючись передавати телеграми білоруською мовою, конфіскуючи білоруські газети та закриваючи білоруські школи. Проте, навіть якщо її не підтримували, то хоча б на обмежений час білоруська культура була дозволена. Вільно стало центром білоруської літератури в Польщі, а з практичних міркувань і православні, й католицькі священики почали вживати білоруську мову. Уніатська Церква, відновлена в Польщі після її ліквідації в Російській імперії, тепер вважалася потенційною білоруською національною інституцією. Єзуїти, такі впливові під час переходу з руської мови на польську на початку XVII ст., в 1920-х рр. вважали доречним використовувати білоруську. Як ми бачили, головним чинником для появи ранньомодерної польської національності в католицько-православному прикордонні було визнання польської як місцевої мови єзуїтами та Уніатською Церквою. Визнання місцевою білоруської мови, корисної для модерних священиків, свідчило про можливість виникнення модерної білоруської нації[125].
Вільно жило осібним дипломатичним життям. У 1920–1938 рр. Литва та Польща офіційно перебували у стані війни за нього. У міжвоєнній Литві литовці були ізольовані від своєї номінальної столиці. Перемістившись до Каунаса, литовський уряд обрізав телефонну та залізничну лінії, а постійний стан війни заважав звичайним людським контактам (хоча, звісно, дехто мав паспорти обох держав)[126]. Націоналістичний проект литовської держави трактував Вільно як об'єкт невідкладної політичної уваги, водночас містифікуючи його історію та демографію. Армія відіграла важливу роль в освіті молоді, а чоловіча неписьменність, перебуваючи на регулярній дієті націоналістичної історії, впала з 15% до 1%. Протягом двох десятиліть литовські школярі вивчали, що Вільно було етнічно литовським містом[127]. Вони читали Міцкевичевого «Пана Тадеуша» у школі в скороченому переказі, звідки було прибрано всі згадки про Польщу та поляків[128]. Давні легенди, які допомагав підтримувати Міцкевич, такі як Гедимінів сон про залізного вовка, повернулись у модерне політичне життя незалежної Литви: «Залізним вовком» називалась підпільна фашистська організація, заборонена в 1930 р. «Союз звільнення Вільнюса», «Вільнюська фундація» та газета «Наш Вільнюс» були основою литовського громадянського суспільства. 9 жовтня, день захоплення Вільно Желіговським у 1920 р., було проголошено днем національної жалоби. Упродовж міжвоєнного періоду віленське питання відігравало надзвичайну роль у литовській внутрішній політиці, а політичні суперники атакували один одного за занадто м'яку позицію щодо поляків чи за поступливість перед Лігою Націй.
На міжнародній арені литовські лідери заявляли, що Польща була найбільшою загрозою миру в Європі. Прем'єр-міністр Августінас Вольдемарас, втілюючи в життя власний принцип: «ворог мого ворога — мій друг», розраховував на радянську ворожість до Польщі, аби тільки повернути Вільно Литві. Правовою підставою для литовських претензій на Вільно був договір, підписаний із більшовицькою Росією в 1920 р. Пакт про ненапад із Радянським Союзом 1926 р. був привабливий лише частково і лише тому, що СРСР визнав литовські претензії щодо Вільна. У 1927 р. Вольдемарас відмовив британському, французькому та італійському послам, які вимагали, щоб Литва встановила дипломатичні стосунки з Польщею. Пізніше того ж року він запевняв свого латвійського колегу в тому, що Польща становила більшу небезпеку, ніж Німеччина та Радянський Союз, а в 1928 р. сказав британському міністрові закордонних справ Остіну Чемберлену, що тоді як радянська загроза була «суто теоретичною», польська небезпека була «абсолютно реальною»[129]. Поміж іншим, ця литовська позиція базувалася не на стратегічних прорахунках. Литовські лідери справді вірили, що Польща загрожує їхній культурі, а тому литовська державність теж була під загрозою. З боку Росії такої загрози вони не відчували. Хоч і сумнівні з першого погляду, це були слушні думки, адже литовська культура не виграла змагання з польською, хоч і не програла його культурі російській.
124
За польським переписом 1931 р. в місті проживало 195 100 осіб, з яких 65,9% поляків, 28,0% євреїв, 0,9% білорусів і 0,8% литовців. Литовські демографи визнали, що тоді в місті було мало литовців. Леонас Сабалюнас погодився на цифру 5,8% щодо міста та навколишніх територій, приєднаних Литвою в 1940 р. Eberhardt. Przemiany narodowosciowe na Litwie // Przeglad Wschodni, 1, 3 (1991). — s. 468–469.
125
Про білоруську культуру див.: Vakar. Belorussia. — p. 121–135; Wabiszczewicz Aleksander. Sytuacja szkolnictwa bialoruskiego na Bialorusi Zachodniej // Spoleczenstwa bialoruskie, litewskie i polskie na ziemiach polnocno-wschodnich II Rzeczypospolitej / Gizejewska Malgorzata, Strzembosz Tomasz (
127
Kasperavicius Algis. Relituanizacja i powrot do macierzy // Tematy polsko-litewskie / Traba Robert (
128
Venclova Tomas. Native Realm Revisited, цит. за рукописом, сторінка 23, надрукована польською в Zeszyty Literackie, 70 (2000).
129
Цит. за: Neumann Iver. Poland as a Regional Great Power // Regional Great Powers and International Politics / Neumann Iver (