Коли пізніше Вольдемарас прибув із мирними ініціативами до Варшави, він виявив, що громадська думка та литовська армія були проти будь-яких поступок[130]. Ця проблема постала перед авторитарним режимом Антанаса Сметони впродовж 1930-х рр., коли стало очевидним, що жоден із польських ворогів — СРСР чи нацистська Німеччина — не належить до друзів Литви (до речі, дружина Сметони була полькою і, як і більшість литовських діячів його покоління, він добре володів польською мовою). Згодом Сметона та більшість литовської політичної еліти зрозуміли, що ворожість до Польщі не вбереже литовської держави і що Вільно не було єдиним важливим питанням міжнародних відносин. Однак якраз успіхи литовського націоналізму зробили зміну литовської зовнішньої політики непростим завданням. Прагнення відвоювати Вільно було найпопулярнішою ідеєю литовського націоналізму серед молоді, вихованої чи мобілізованої після Першої світової війни. Правління Сметони багатьма представниками нового покоління почало розглядатись як вияв боягузтва, бо той не зайняв місто силою[131]. Повернення Вільна настільки переплелось із литовською національною ідеєю, що навіть загрожувало самому лідерові, який називав себе «батьком нації». Стосунки з Польщею були, зрештою, встановлені в 1938 р., хоча тільки після польського ультиматуму. Проте навіть ця поступка, що стосувалась лише формального встановлення зв'язків, призвела до відставки уряду й поставила самого Сметону в опозицію до більшості суспільства.
Ліквідація польської держави нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у вересні 1939 р. повернула віленське питання в міжнародну політику. В секретному додатковому протоколі до пакту Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р. СРСР та нацистська Німеччина погодилися поважати «інтереси Литви щодо території навколо Вільна». Обидві сторони сподівалися використати місто для маніпуляцій литовським урядом. Швидке просування німецької армії Польщею після 1 вересня 1939 р. свідчило про те, що питання Вільна знову з'явиться на порядку денному. Литовський уряд відхилив німецьку пропозицію щодо міста в обмін на спільний напад на Польщу: Британія та Франція не схвалили б такий крок, а позиція СРСР була на той час ще невідомою[132]. Сметона та уряд також зважили, що в короткотерміновій перспективі німецька влада буде гірша за радянську; в середній — що СРСР вийде переможцем в очікуваній німецько-радянській війні; а в довготерміновій перспективі, якщо незалежність була ціною, яку треба сплатити за Вільно, краще буде укласти подібну угоду з СРСР[133]. Це був реалізм найчистішого гатунку з позиції слабшого. 19 вересня 1939 р. Червона армія окупувала Вільно, а литовський представник у Москві звернувся з петицією щодо міста. 27 вересня Сталін і Ріббентроп переглянули попередню нацистсько-радянську угоду, цього разу залишивши Литву та Вільно в радянській сфері впливу.
Як і литовські дипломати, білоруські діячі з Польщі та з Білоруської РСР також заявляли про свої претензії на місто. Німецько-радянський поділ 1939 р. передав Сталіну всі території міжвоєнної Польщі з білоруськомовним населенням. Це віталося, принаймні спочатку, багатьма білоруськими діячами, які претендували на вираження інтересів тримільйонної білоруської спільноти в Польщі. Зокрема, вони були переконані в тому, що радянська експансія приєднає Вільно до збільшеної Білоруської РСР. Це була не просто підміна дійсного бажаним, спричинена їхнім баченням Білорусі як наступниці Великого князівства Литовського, досвідом польської опозиції білоруській культурі та прив'язаністю до Вільна. Білоруських лідерів з міжвоєнної Польщі утверджували в цьому переконанні білоруські комуністи з радянського боку, які й самі очікували, що Вільно буде включено до Білоруської РСР. Адже Комінтерн визначив «Західну Білорусь» як територію, що охоплювала Вільно та територію навколо нього. Окрім того, від часів ЛитБіл РСР зі столицею у Вільні минуло лише двадцять років.
132
Crowe David. The Baltic States and the Great Powers. — Boulder, Colo.: Westview Press, 1993. — p. 83.