1 жовтня 1939 р. литовський міністр закордонних справ Юозас Урбшис дізнався, що ціною за Вільно було розміщення в Литві радянських військ і що нацистсько-радянський договір 28 вересня перемістив Литву в радянську сферу впливу. 2 жовтня литовський уряд демобілізував свою армію. 10 жовтня 1939 р., дев'ятнадцять років і один день після того, як війська Желіговського зайняли Вільно для Польщі, Урбшис підписав договір із Радянським Союзом, який передавав місто Литві. Ціною за Вільно та інші колишні польські території (7 122 кв. км, 457 тис. населення) став дозвіл на перебування в Литві 20 тис. радянських солдатів[137]. Литовські лідери та литовці загалом із радістю сприйняли звістку про приєднання міста, щиро виявляючи свої прорадянські настрої. Страх перед радянською владою пом'якшувався вірою в те, що незалежно від підсумків війни Москва збереже Вільно для Литви. Литовці вважали, що прихід радянської влади обірве зв'язок між містом і Польщею, уможлививши в такий спосіб литовізацію регіону[138]. Як побачимо далі, ці начебто дивні передбачення, що базувались на страхові перед польською, а не російською культурою, виявились досить слушними. Хоча сьогодні це й здасться нам незвичним, чимало литовських інтелектуалів до певної міри навіть симпатизували радянському режимові. Прикладом цього був Міколас Рьомеріс, видатний литовський правник, який записав у своєму щоденнику: «Я сам мав значні радянські симпатії до того, як зустрівся з ними, і в будь-якому випадку з двох можливостей віддавав перевагу радянській революції перед гітлерівським націонал-соціалізмом»[139].
Таким чином, винятковий збіг радянських і литовських інтересів на деякий час передав Вільно незалежній Литві. Місцеві білоруси, які протестували проти цього, були депортовані з іще незалежної Литви радянським НКВС; литовська влада заявила польському урядові у вигнанні, що впродовж міжвоєнного періоду місто формально залишалось литовським[140]. Демографічні реалії заперечити було важче. Коли литовські солдати входили до Вільна 28 жовтня 1939 р., вони були вражені, побачивши «замість принцеси з їхніх казок незнайомі вулиці чужого міста, мешканці якого розмовляли незрозумілою мовою»[141]. Такий досвід лише підтвердив переконання інтелектуалів, що польськомовні мешканці були «полонізованими литовцями», яких треба злитовізувати. Саме це і стало інтелектуальним підгрунтям литовської політики. Як висловлювався адміністратор Вільна й прем'єр-міністр Антанас Меркис, метою було «зробити так, щоб кожен думав, як литовець», а також «вичистити іноземний елемент із території Вільна»[142]. Полякам і євреям, навіть народженим у місті, часто відмовляли в литовському громадянстві. Як записав про це в своєму щоденнику Рьомеріс, використання етнічних замість географічних чи політичних критеріїв унеможливило формування у Вільні будь-якої лояльності до литовської держави. Місцева литовськомовна газета «викривала» політиків, що прийняли польську владу у 1920 р., відкидаючи у такий спосіб можливість вважати їх лояльними литовцями в нових умовах 1940 р.[143] Межі лицемірства, неуникненного в зрілій політиці, були швидко перейдені представниками ревної молодої нації, які в своєму ентузіазмі втратили з поля зору світ навколо себе. Тоді як вермахт окуповував Париж, поляки та литовці сварилися через польські театри у Вільні. Коли на початку 1940 р. радянські війська наводнювали Литву, в Каунасі точились суперечки щодо загрози з боку переможеної та розчленованої Польщі[144].
У червні 1940 р. Радянський Союз поклав край литовській незалежності. 14 червня радянський міністр закордонних справ В'ячеслав Молотов видав ультиматум, закликаючи створити новий уряд; наступного дня Червона армія увійшла до Вільна. У липні в умовах всеохопного терору було проведено вибори для «легітимізації» нового режиму. Очолений комуністами литовський Народний блок оголосив про здобуття 95% голосів. Литовська «заявка» на приєднання до СРСР була підтримана 3 серпня. Через три дні Червона армія, збільшивши свій контингент, захопила нові території того, що стало Литовською Радянською Соціалістичною Республікою. Між червнем 1940 і червнем 1941 рр. радянський НКВС депортував від 20 до 30 тис. литовців, поляків та євреїв до Сибіру та Казахстану[145]. Колишнього прем'єр-міністра Меркиса та міністра закордонних справ Урбшиса депортували в липні 1940 р. Президент Сметона втік.
137
Crowe. The Baltic States. — s. 99–106; Bullock Alan. Hitler and Stalin. — New York: Knopf, 1992. — p. 645; Zepkajte Okupacja Wilna przez Armie Czerwona. — s. 302; Kasperavicius Algis. Stosunek wladz i spoleczenstwa Litwy do Polakow na Wilenszczyznie // Spoleczenstwa... / Gizejewska, Strzembos. — s. 307; Tarka Krzysztof. Spor o Wilno // Zeszyty Historyczne, 114 (1995). — s. 60; Sabaliunas. Lithuania in Crisis. — p. 151–153. Під час Другої світової війни столицею Литви залишався Каунас, хоча відповідно до конституції нею був Вільнюс. Саме в Каунасі японський віце-консул Тіуне Сугіхара видав 10 000 віз євреям, врятувавши 5 000 життів. Hillel Levine. In Search of Sugihara. — New York: Free Press, 1996.
138
Sabaliunas Leonas. Lithuania in Crisis. — Bloomington: Indiana University Press, 1972. — p. 153; Kasperavicius. «Relituanizacja i powrot do macierzy». — s. 108.
139
Запис від 9 липня 1941 р. Його щоденник зберігається у відділі рукописів (Rankrasciu Skyrius) бібліотеки Вільнюського університету під шифром F75–15. Далі — VUBR.
140
Уявною правовою підставою для цієї вимоги була угода з більшовицькою Росією від 12 липня 1920 р.
141
Kairys S. Is Vilniaus sugrizus? // Mintis, 10, 1939. — s. 130. Цит. за: Kasperavicius. «Relituanizacja». — s. 109.
142
Sabaliunas. Lithuania in Crisis. — p. 162. Див. також: Crowe. The Baltic States. — p. 143.
143
Щоденникові записи від 4 лютого 1940 р. і 21 березня 1940 р. // VUBR F75–13. Див. також: Tomaszewski Longin. Spoleczenstwo Wilenszczyzny wobec wladzy Litewskiej i sowieckiej // Spoleczenstwa... / Gizejewska, Strzembosz. — s. 329; Eberhardt. Przemiany narodowosciowe na Litwie. — s. 151.
144
Kasperavicius. Stosunek wladz i spoleczenstwa Litwy do Polakow. — s. 313; Zepkajte. Okupacja Wilna. — s. 310–314.