Литва Сметони, як і міжвоєнна Польща, була державою, яка націоналізувалася. Обидві націоналістично виховували своє населення, намагаючись мінімізувати вплив національних меншин на національну політику та культуру. Обидві також вдавалися до фізичних репресій діячів меншин, що вважались небезпечними для держави, й обидві (хоча Польща більше за Литву) під кінець 1930-х рр. були позначені офіційним антисемітизмом. Проте знищення Польщі та Литви в 1939–1940 рр. нацистською Німеччиною і Радянським Союзом створило умови для проведення на цих територіях абсолютно нової національної та расової політики. Нацисти та радянські діячі вчинили те, чого не робили в незалежних Польщі та Литві: депортували та вбили на основі приписуваних національних чи расових ознак сотні тисяч і навіть мільйони осіб. Практики нацистського та радянського режимів абсолютно відрізнялись від тих, що проводились у Польщі та Литві.
Це стає очевидним хоча б на прикладі польсько-литовських відносин за нацистської та радянської влади. У 1940–1941 рр. радянська політика була спрямована на обезголовлення польського, а потім і литовського суспільств через депортації їхніх еліт. Після 1941 р. німецька політика щодо поляків у Литві була позначена схожою брутальністю, якщо навіть і відрізнялась за формою[146]. Нацистський режим дозволяв литовцям служити в охоронній поліції (Саугумас), що легітимізувало литовські напади на поляків у Вільні[147]. Тоді як у 1939–1940 рр. незалежна литовська держава дискримінувала віденських поляків, а в 1940–1941 рр. Радянський Союз депортував з Вільна польське населення, у 1941–1944 рр. литовська охоронна поліція та її німецькі керівники просто вбивали поляків у місті. Литовсько-польська боротьба за Вільно, часом жорстока у 1939–1941 рр., за німецької влади переросла в локальну громадянську війну. Від осені 1943 р. польська партизанська Армія Крайова (АК) атакувала та роззброювала колабораційні відділи литовської поліції у Вільні та навколо нього. Литовські поліцейські відповіли стратами польських цивільних. Це призвело до польських каральних нападів на литовські села[148].
Головним нововведенням нацистської окупації Вільна, що почалась 24 червня 1941 р., стало знищення євреїв. Нацистська політика в Литві поставила за мету вбивство всіх людей єврейського походження і майже досягла її[149]. Литва стала першим місцем в окупованій німцями Європі, де євреїв страчували масово. В межах Литви Вільно було прикметне тим, що тут після прибуття німців для литовців значно важливішим було питання поляків, а не євреїв. Литовська еліта намагалась переконати німців, що саме литовці, а не поляки, мали керувати містом. На відміну від литовців у Каунасі та в інших місцях, віленські литовці вважали, що погроми дестабілізують їхню і так хистку місцеву владу. Для литовців у Вільні польське питання було важливішим за єврейське[150].
«Остаточне Розв'язання» почалось на територіях, протягом двох років окупованих Радянським Союзом. Як і будь-де на Східному фронті, у Вільні та Литві нацисти спрямували на євреїв гнів та образи людей, які нещодавно пережили радянську військову окупацію[151]. У липні 1941 р. німці встановили пряме військове правління над всією Литвою. 2 липня 1941 р. до Вільна прибула айнзатцкоманда 9. Залучивши до своїх лав тисячі литовських добровольців, вона почала масове знищення віленських євреїв. У липні та серпні 1941 р. німецькі та литовські солдати айнзатцкоманди вивезли у піщані кар'єри Панерайського (Понарського) лісу й замордували там сотні євреїв. Більшість цих убивств було здійснено литовськими добровольцями, відомими як «спеціальна нота». У вересні 1941 р. у піщаних кар'єрах було розстріляно 3 700 євреїв.
6 вересня 38 тис. євреїв були зігнані у два маленьких гетто; ще приблизно 6 тис. вивезли до піщаних кар'єрів і розстріляли. У жовтні та листопаді 1941 р. протягом семи акцій із цих двох гетто вивезли та розстріляли більш ніж 12 тис. євреїв. На кінець 1941 р. після лише шести місяців окупації німці (за литовського сприяння) стратили приблизно 21 700 віденських євреїв. Темпи сповільнилися після листопада 1941 р., коли вермахт отримав право призупинити знищення, щоб набрати собі необхідних робітників для рабської праці. Обидва гетто були ліквідовані у вересні 1943 р. З майже 10 тис. євреїв, забраних із гетто в цей час, 5 тис. загинули в газових камерах Майданека, а ще кілька сотень було розстріляно в лісах навколо Вільна[152]. Решту вислали до трудових таборів Естонії, де більшість загинула під час просування радянської армії до Литви в 1944 р. З майже 70 тис. євреїв, що мешкали у Вільні в 1939 р., війну пережили, мабуть, тисяч 7[153].
146
Ця книга не порівнює нацистський та радянський режими. У 1970–1980-х рр. таке порівняння було частиною західнонімецьких дебатів, де його співвідносили зі спадком Третього Рейху у сучасному західнонімецькому суспільстві. Провідником до
147
Під прикриттям німецької влади радикальні литовські націоналісти закликали німців очистити Вільнюс від поляків і були розчаровані, дізнавшись, що німці мають інші плани. Див.: Kasperavicius. Relituanizacja. — s. 114–115.
148
Статистичний звіт за березень 1943 р. (34/67) // F. R1399, А1, В. 9; «Lagebericht. Wilna, IV А 1 (Gestapo)» // F. R1399, Al, В. 100; «An den Herrn Hoheren SS-und Polizeifuhrer Ostland und Russland Nord in Riga. Verhalten litauischer Sonderkampfverbande», 11 Mai 1944; «Lagebericht. Bandentatigkeit», 24 April 1944 // F. R1399, Al, B. 100, L. 1; Звіт командира CC Тітеля Скельну в Ризі, 15 Mai 1944 // F. R1399, Al, B. l06 — всі зберігаються в Литовському центральному державному архіві у Вільнюсі.
149
Porat Dina. The Holocaust in Lithuania // The Final Solution / Cesarini David (
150
Arad Yitzhak. The «Final Solution» in Lithuania // Yad Vashem Studies, 11 (1976). — p. 43–48; Arad Yitzhak. Ghetto in Flames. — Jerusalem: Hava, 1980. — p. 43–48.
151
Kweit Konrad. Rehearsing for Murder // Holocaust and Genocide Studies, 12, 1 (1998). — p. 3–26. Про роль литовських євреїв за часів радянської окупації див.: Levin Dov. Baltic Jews under the Soviets. — Jerusalem: Hebrew University, 1994. Під час радянського міжвладдя автор був депутатом парламенту.
152
Arad. Ghetto in Flames. — p. 429–432; Dvorjetski Marc. Le Ghetto de Vil'na. — Geneva: Union O.S.E., 1946; щоденник Іцхака Рудашевського: Lithuania, 3 (1991). — p. 35–49; Mac-Queen Michael. The Context of Mass Destruction // Holocaust and Genocide Studies, 12, 2 (1998). — p. 27–48. Див. також: Stang Knut. Kollaboration und Massenmord. — Frankfurt am Main: Peter Lang, 1996. — s. 73–112.
153
Рівень смертності вищий, ніж це прийнято вважати, оскільки, мабуть, 15 тис. євреїв з Варшави та Центральної Польщі втекли до Вільна в 1939–1941 рр. Більшість із них знайшли свою смерть десь у Литві.