Під час війни вціліли деякі єврейські інституції. ЇВО дивом вдалося перебратися до Нью-Йорка. Проте саму єврейську цивілізацію Вільна було цілковито зруйновано, і сьогодні центральною темою пам'яті про неї є її знищення протягом кількох років, а не столітнє існування. З-поміж десятків письменників, об'єднаних у «Молоде Вільно», вціліло лише троє. Один із них, поет Абрагам Суцкевер, став символом перенесення єврейських традицій до Ізраїлю, що переїхали, як і він сам, з руїн «Литовського Єрусалима» до Єрусалима справжнього[154]. Знищення цих традицій означало кінець історичної Литви. Панерайські ліси, де розпочалось «Остаточне Розв'язання», були тими самими Понарськими лісами, прославленими у «Пані Тадеуші». У своїй поезії Міцкевич не уявляв Литву без євреїв.
В той час як німці ліквідовували гетто, вермахт відступав по всьому фронту. Після повернення Червоної армії до Вільна в 1944 р. там залишалося троє претендентів на місто: поляки, які хоч і відчутно втратили за кількістю, але все-таки залишались національною більшістю; литовці, сповнені віри в те, що вони були жертвами польської, радянської та нацистської окупації Вільна; прихильники радянської влади, що повернулись до влади. Не дивно, що поляки та литовці були неспроможні спільно виступити проти останніх[155]. АК воювала не лише за польську незалежність, а й за повернення Вільна Польщі. Більшість її солдатів не могли уявити першу без другого, а тому литовці вважали їх представниками польського імперіалізму[156]. Коли Червона армія в липні 1944 р. наблизилася до Вільна, АК вже опанувала територію навколо міста. Польська атака на німецькі позиції не була вирішальною; Червона армія повернула Вільно з польською допомогою 13 липня 1944 р. Після цього польських солдат було інтерновано, а Сталін відновив Литовську РСР зі столицею у Вільно. Хоча польські політики прибули до Москви клопотатись про Вільно, Сталін розумів, що отримає більше, якщо віддасть місто литовцям[157].
Він усвідомлював, що за своєю культурою місто було польським. Насправді після «Остаточного Розв'язання» воно стало ще більш «етнічно» польським, ніж будь-коли раніше. Сталін також розумів, що місцеві поляки згодяться на будь-чию владу, але тільки не на владу литовців. Про це йому доповідав Лаврентій Берія (1899–1953), голова НКВС. Показовими є терміни, якими він оперував: «Ставлення населення Вільна до звільнення міста від німецької влади позитивне. Населення висловлює своє задоволення тим, що службу в костелах тепер відправлятимуть польською, а не литовською. Населення також сподівається, що Вільно приєднають до Західної України чи Білорусі, або взагалі до будь-кого, аби тільки не до Аптви»[158]. Хоча Берія так і не використав слова «поляки», було зрозуміло, що в той момент, після знищення євреїв, населення міста було майже цілковито польським. Проте сталінська політика не мала нічого спільного із самовизначенням, тому позиція населення Вільна не мала жодної ваги. Коли Сталін вирішив, що місто буде литовським, він виходив із думки, що воно не мало бути предметом розбрату між поляками та литовцями. Тут, як і будь-де вздовж радянського кордону, на територіях, що перед війною були польськими, Сталін розв'язав національне питання етнічними чистками[159]. Тільки-но в липні 1944 р. було неформально встановлено новий радянсько-польський кордон (тепер далі на захід), Радянський Союз почав нову політику «обміну населенням» між радянською Литвою та Польщею. У 1939–1941 рр. радянська політика передбачала депортацію польської еліти на схід, углиб Радянського Союзу; в 1944–1946 рр. йшлося про депортацію польської нації як такої із західних територій Радянського Союзу до Польщі. У 1944–1946 рр. майже 100 тис. осіб, які зареєструвались як поляки, були переміщені з Вільна до комуністичної Польщі. Як записав у листопаді 1944 р. Рьомеріс, протягом кількох місяців польське питання у Вільно «перестало існувати»[160].
Після того як Радянський Союз знову приєднав Вільно, Сталін вирішив не створювати ані Польської Радянської Соціалістичної Республіки, ані Польської Автономної Республіки; у 1945 р. він постановив посунути кордони Польщі на захід і створити Литовську Радянську Соціалістичну Республіку зі столицею у Вільно, при цьому депортувавши поляків до комуністичної Польщі. Знищення польської інтелігенції у Вільні звело нанівець залишки федеративної традиції польського патріотизму. Ідея федерації завжди покладалась на асиміляційну силу елітарної польської культури, що зосереджувалась у Вільні, але вона випарувалась разом із від'їздом освічених поляків. Домінування польської культури у Вільні, що звично датується від створення у 1569 р. Речі Посполитої, припинилось із депортаціями 1944–1946 рр. Литовські поляки, які переселились на захід до комуністичної Польщі, в нових умовах не могли підтримувати ідею федералізму — багато з них завжди вважали Центральну Польщу іншою країною. Вирвані зі свого фізичного середовища, вони були неспроможні прийняти місцевий патріотизм. Цензуровані комуністичною Польщею, вони не могли друкувати своїх ідей або навіть спогадів про території, відібрані Радянським Союзом. В умовах нової соціальної реальності вони виховували дітей так, щоб їхня національна ідентичність нагадувала національну ідентичність решти молодих поляків, вихованих у свідомій своєї «гомогенності» комуністичній Польщі. «Литва» втратила свій історичний зміст. У відомому післявоєнному вірші Вільно перетворилось на «місто без імені»[161].
154
Novershtern Abraham. Yung Vilne // The Jews of Poland Between he wo World Wars / Gutman Yisrael, Mendelsohn Ezra, Reinharz Jehuda, Shmeruk Chone (
158
Teczka specjalna J. W. Stalina. Raporty NKWD z Polski 1944–1946 / Cariewskaja atiana i inni. — Warszawa: Instytu Studiow Politycznych Polskiej Akademii Nauk, 1998. — s. 48.
161
«Хто вшанує місто без імені?» — питає перший рядок «Міста без імені» Чеслава Мілоша, виданого у 1969 р. Про труднощі литовських поляків див. спогади з: Surwillo Jerzy. Rachunki nie zamkniete. — Vilnius: Magazyn Wilenski, 1992, наприклад, на c. 318.