Як побачимо далі, його іменем стало «Вільнюс».
Розділ 5
Епілог: радянський литовський Вільнюс
(1945–1991)
Так в лютні заридає звук крилатий,
Коли порвуться струни в ній востаннє:
Іще, здалось би, чується співання,
Та вже кінця мелодії немає.
Ця частина книги розпочиналася першими рядками «Пана Тадеуша», Міцкевичевого шедевру 1834 р. Протягом XIX і XX ст. значення його першого рядка «Батьківщино моя, Литво!» пережило три зміни, які ми можемо відчути за допомогою цих слів. Перша зміна стосувалась того, як діячі XIX ст. визначали себе і свої нації, тобто зі значенням останнього слова: «Литва». Ми спостерігали за переходом від ностальгійного почуття за політичною нацією колишнього Великого князівства Литовського до постання національних держав. Остання третина XIX ст. показала суперечності Міцкевичевого романтизму, виявляючи економічні, соціальні та мовні протиріччя в межах ранньомодерної польської ідеї, а також потенціал закритого модерного націоналізму для їхнього розв'язання. Тропи романтичної ностальгії, що після 1863 року набули нових національних тлумачень, також слугували модерним націоналістам, що сподівалися «відродити» національні держави. Якщо польські федералісти та білоруські патріоти прочитували в поезії Міцкевича те, що хотів сказати сам автор, то на кінець XIX ст. модерні польські та литовські націоналісти коронували його вже як національного поета. У суворому світі міжнародної політики етнічні націоналісти обрали ефективнішу інтерпретацію. Недбалі читачі виявились кращими пророками.
Друга з цих змін стосується надмірних спрощень, які державна незалежність накладає на ідею нації: коли та реалізується, ключем до її розуміння стає попереднє слово вірша — «моя». Розпад імперій наприкінці Першої світової війни призвів до політичного, збройного й дипломатичного протистояння між представниками різних національних ідей: модерного націоналізму, ранньомодерного федералізму та більшовицького інтернаціоналізму. Переможцями на територіях колишнього Великого князівства Литовського вийшли польські та литовські націоналісти, а також, до певної міри, більшовики. Внаслідок цих змагань постали незалежні польська та литовська держави, що проіснували два десятиліття, а також радянська Білорусь, що протривала сімдесят років. Як ми вже бачили, Друга світова війна, «Остаточне Розв'язання» і радянські депортації непорівняно більше вплинули на гомогенізацію населення, ніж політика міжвоєнних Польщі та Литви. Післявоєнна радянська політика знищила залишки ранньомодерної федеративної традиції. Найважливішим сталінським рішенням стало включення історично багатонаціонального Вільнюса до Литовської Радянської Соціалістичної Республіки.
Отже, яким чином Вільно, місто з невеличкою литовською меншиною за польської влади у 1939 р., стало Вільнюсом — столицею литовської національної держави у 1991 р.? Шлях для цього перетворення відкрили руйнації. Нацистська та радянська політики створили фізичний і політичний простір для творення Вільнюса як литовського міста. Радянська повторна окупація Литви та Вільнюса призвела до третьої зміни в першому рядку поеми Міцкевича: перевизначення «батьківщини». Після Другої світової війни Вільнюс став литовським у модерному національному розумінні. За радянської влади литовська культура асимілювала місто, де навчався Міцкевич, у такий спосіб втіливши давню мрію литовських націоналістів. Як ми вже бачили, це можна зрозуміти лише на тлі ліквідації у Вільні єврейської та польської культур. Під час Голокосту було знищено майже 90% віденських євреїв, а майже 80% віденських поляків залишили місто після війни. Переселення, повсюдна радянська політика, втілювалась на місцях литовськими комуністами. 30 травня 1945 р., за кілька тижнів після німецької капітуляції, литовське Політбюро вирішило спрямувати ресурси республіки на усунення поляків із Вільнюса[162].
162
Borodziej Wlodzimierz, Ciesielski Stanislaw, Kochanowski Jerzy. Wstep // Przesiedlenie ludnosci polskiej. — s. 23–35; Brandisauskas Valentinas. Migracje i przemiany demograficzne na Litwie // Europa nie prowincjonalna / Jasiewicz Krzysztof (