З усієї Литовської РСР, за винятком Вільнюса, насправді переселили лише третину поляків, зареєстрованих «для евакуації». Від десятків тисяч поляків із литовських сіл не вимагали реєстрації для репатріації, а десяткам тисяч, які зареєструвались, щоб виїхати в Польщу, потім не дали цього зробити. Ця політика литовської репатріаційної комісії була чітко зрозуміла й опротестовувалась за кожним пунктом польськими комуністами у Варшаві. Польща мала необроблені поля, які треба було засіяти навесні 1945 р., тому там нетерпляче чекали на польських селян із Литви. У кількох випадках литовська репатріаційна влада вимагала, щоб особи, зареєстровані для евакуації, мали німецькі документи, що засвідчували б їхню польську національність. Як мінімум вона вимагала доказів польського громадянства, дотримуючись букви репатріаційної угоди. Натомість у Вільнюсі ситуація була діаметрально протилежною. Тут литовська репатріаційна влада використовувала вже усталену радянську політику, щоб створити простір для новолитовського Вільнюса. Кожного вільнюського поляка змушували реєструватись для репатріації, а 80% зареєстрованих справді переселили[163]. Наслідком цього стала деполонізація Вільнюса, що була поворотним моментом в історії литовської нації. Вільнюс завжди був метою литовського національного руху. У 1905 і 1918 рр. литовські національні діячі віддавали перевагу роботі в місті, а його польське захоплення в 1920 р. стало найбільшим клопотом міжвоєнної Литви. Проте Вільнюс ніколи не був литовським містом у категоріях модерного націоналізму чи з погляду національної ідентичності його населення.
Радянські переписи дають нам загальне уявлення про те, що відбувалось далі. З-поміж 236 100 мешканців Вільнюса в 1959 р., 79 400 (34%) ідентифікували себе як литовці, 69 400 (29%) — як росіяни, 47 200 (20%) — як поляки, 16 400 (7%) — як євреї і 14 700 (6%) — як білоруси. Вперше в модерній історії литовці становили у місті більшість і 34% 1959 р. були разючим відносним зростанням порівняно з 1–2% в 1939 р. Водночас литовці лише трохи переважали росіян і майже вдвічі поступались за кількістю слов'янам загалом (росіянам, полякам і білорусам). До останнього радянського перепису 1989 р. населення Вільнюса зросло більше ніж вдвічі — до 576 700 осіб, а 291 500 його литовців становили більшість у 50,5%. Частки російського, польського та білоруського населення зменшились до 20%, 19% і 5% відповідно. Тепер литовці переважали їх навіть порахованих разом як слов'ян[164]. Якщо зважати на думку про те, що радянська влада схилялась до русифікації, а також враховувати русифікацію Мінська, Риги й Таллінна, варто пояснити, що стоїть за цими показниками.
Литовізацію Вільнюса частково можна пояснити неприхованим компромісом між радянською владою та литовськими комуністами, які в другій половині 1940-х рр. проводили антиповстанську, депортаційну та колективізаційну політику, як того вимагав Сталін. Литовець Антанас Снєчкус (1903–1974) був секретарем Комуністичної партії Литви з 1936 р. аж до смерті у 1974 р. (в історії комунізму довше генеральним секретарем був лише Мао). Він пройшов через міжвоєнне підпілля, воєнну збройну боротьбу під час війни та повоєнні чистки, пережив Сталіна та Хрущова й добре почувався за брежневського періоду. Як ветеран міжвоєнної політики, він розумів ключове значення Вільнюса для литовського націоналізму[165]. Здобувши Вільнюс попри опір білоруських комуністів, Снєчкус мав всі підстави, щоб отримати якомога більше з такого перебігу подій. Після депортації поляків він та його литовські товариші, як можна здогадатись, не особливо прагнули бачити на їхньому місці росіян. Звісно, нелитовські комуністи мали розуміти значення Вільнюса для Литви. Зрештою, в перші роки Литовської РСР більшість комуністичної партії республіки складали нелитовці[166]. Проте, консолідуючи радянську владу в Литві національними засобами, кадри, що прибули з інших радянських республік, самі стали причиною власної маргіналізації в литовській політиці.
163
Про поляків у Вільнюсі див.: Przesiedlenie ludnosci polskiej. — s. III; про польську владу, що очікувала на польських селян, — s. 109ff; про німецькі документи — s. 159; про литовський Каунас — s. 361–364.
164
Eberhardt. Przemiany narodowosciowe na Litwie. — s. 167; Eberhard Piotr. Polska ludnosc kresowa. — Warszawa: PWN, 1998. — s. 114–123. Застереження щодо результатів переписів див. у: Anderson Benedict. he Spectre of Comparison. — London: Verso, 1998. — p. 36–45.
165
Офіційні квазіспогади трактують цей період як боротьбу за збереження «литовської нації»: Бордонайте М., Товарищ Матас. — Вильнюс: Минтис, 1986. — с. 89 і passim.
166
Christophe Barbara. Staa versus Identitat. — Cologne: Wissenschaf und Politik, 1997. — s. 41.