Выбрать главу

Подібно до радянських Латвії та Естонії, радянській Литві дозволили мати університет із литовською мовою викладання. Вільнюський університет, заснований у XVI ст. як єзуїтська академія, підтриманий у першій третині XIX ст. Олександром I, і польський закладу 1920–1930-х рр., був відкритий наново після Другої світової війни як університет литовський. Восени 1945 р. 86,4% першокурсників були записані як литовці і лише 1,6% — як поляки. Перед війною в 1937–1938 академічному році 72,6% студентів назвали рідною мовою польську й лише 2,7% — литовську. Важко уявити разючішу зміну. Національний характер університету був визначений чіткіше в межах радянської Литви, ніж у міжвоєнній Польщі у три способи. По-перше: якщо дані про 86,4% правильні, вони свідчать про чіткі наміри переселити литовців із сіл до Вільнюса. По-друге, тоді як міжвоєнний Віленський університет асимілював білорусів, повоєнний Вільнюський університет їх виключав. І хоча довкола Вільнюса, розташованого всього за 40 км від кордону з Білоруською РСР, лежали білоруськомовні села, частка білорусів в університеті залишалась на рівні 1%[167]. По-третє, й найважливіше, Радянський Союз та його інституції вимагали мати національність. Вищенаведена польська статистика за 1937–1938 рр. базується на особистому визначенні міжвоєнними студентами своєї рідної мови. У повоєнному університеті «національність» студентів визначалась записами в їхніх внутрішніх радянських паспортах і університетських документах.

Ці інституційні зміни надали особливого місцевого забарвлення загальній радянській політиці урбанізації. Оскільки післявоєнний Вільнюс був фактично знелюдненим, а литовські селяни були зовсім поруч, їхня присутність у місті мала зрости. Водночас, як свідчать приклади русифікованих південного та північних литовських сусідів, радянська урбанізація не мала на меті підтримки головної республіканської нації в її столиці. Скидається на те, що литовська повільна індустріалізація 1950-х рр. радше сприяла локальній міграції до столиці, ніж масовому панрадянському напливу, який пережили Таллінн, Рига та Мінськ[168]. Водночас, частково як результат католицької заборони на контрацепцію та аборти, у 1950–1960-х рр. у Литві значно зріс рівень народжуваності. Однак ідентичність не можна звести лише до народжуваності та демографії. Те, що мігранти із сільської місцевості разом зі своїми дітьми вважали себе литовцями, становить політичний факт, який свідчить про нову соціальну ситуацію. Упродовж чотирьох століть польська культура у Вільні йшла пліч-о-пліч з розвитком суспільства. Після знищення центрів польської культури в історичній Литві цей шлях був закритий. Литовізацію Вільнюса треба розглядати не лише крізь призму фізичного усунення поляків з міста, а й через ліквідацію польської культури як міського способу життя.

Навіть після століть вживання у міську цивілізацію сільський люд може раптово усвідомити вищість власної культури в межах міських стін[169]. Умовами для цієї зміни є дискредитація чи усунення людей, що перед тим визначали атмосферу міста: у Вільнюсі ними були поляки. До переселень 1944–1946 рр. вони були тут не лише чисельною більшістю, а й носіями міської або високої культури як такої. Якість виявлялась важливішою за кількість. Наприкінці XIX ст. російські губернатори Вільна остерігались польських шляхтичів через асиміляційну силу їхньої культури. Перші литовські діячі також більше від самих поляків боялись зваб польської цивілізації, знайомих їм із власного досвіду. Того ж вони побоювались і в міжвоєнний період, вважаючи Вільнюс своїм. У 1944–1946 рр. радянські переселення, організовані литовськими комуністами, поклали край столітній присутності там польської культури. Рішення усунути поляків із Вільнюса, але зберегти їх у селах, було прийняте людьми, які розуміли історію нації. Внаслідок цього поляки стали в Литві тими, ким не були ніколи, — селянською нацією. Вони не лише зменшились у кількості; а й втратили свій статус.

Двері були відчинені. У 1950-х рр. литовці могли стати тими, ким не були ніколи — міською нацією. Уперше в модерній історії їхня мова стала у Вільнюсі символом статусу, а соціальне просування в місті вже не вимагало знання польської. Діти, що народились у Вільнюсі в 1950-х рр. в родинах із містечок чи сіл, мали змогу отримувати освіту в міських литовських школах. Протягом першого десятиліття радянської влади кількість загальних середніх шкіл збільшилась вчетверо. Радянські литовські школи мали більше предметів литовською мовою, ніж школи довоєнної литовської держави[170]. У 1960-х рр. більшість шістнадцятирічних дітей у Вільнюсі, що походили зі змішаних сімей, вважали себе литовцями[171]. Хоча литовський університет у Вільнюсі був історично новим, молоде покоління сприймало його як належне. За переписом 1989 р., майже 10% литовців мали щонайменше одного нелитовського батька, а дехто — навіть обох[172]. За радянської влади литовська ідентичність у Вільнюсі мала асиміляційну силу.

вернуться

167

Бенджюс А. и др. История Вильнюсского университета. — с. 154, 194; Kosman Marceli. Uniwersyte Wilenski 1579–1979. — Wroclaw: Ossolineum, 1981. — s. 57. Кількість євреїв зменшилась із 13% у 1937–1938 рр. до 6,5% у 1945–1946 рр. і до 1,6% у 1976–1988 рр. Перша різниця була результатом того, що понад 90% литовських євреїв було знищено під час Голокосту. Друга, найвірогідніше, свідчить про схильність радянських євреїв навчатись у російськомовних університетах.

вернуться

168

Айтов Н. А., Мордкович В. Г., Титма М. Х. Советский город. — Москва: Мысль, 1988. — с. 212–222. Misiunas Romuald, aagepera Rein. he Baltic States. — London: Hurst, 1983. — p. 106, 125.

вернуться

169

Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809–1918: історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2002.

вернуться

170

Vaitiekunas Vytautas. Sovietized Education in Occupied Lithuania // Lithuania under the Soviets / Vardys Stanley V. (ed.). — New York: Praeger, 1965. — p. 186–187, 194.

вернуться

171

Vardys Stanley V. Modernization and Baltic Nationalism // Problems of Communism, September-October 1975. — p. 43.

вернуться

172

Sliwinski Marek, Cekmonas Valerius. Swiadomosc narodowa mieszkancow Litwy i Bialorusi // Przeglad Wschodni, 4, 3 (1997). — s. 585; Popovska Vesna. National Minorities and Citizenship Rights in Lithuania. — Houndmills: Palgrave, 2000. — p. 45–49.