Існував ще один компроміс: між литовськими комуністами та литовською інтелігенцією. Майже 20 тис. литовців воювали проти радянської влади — більшість із них загинули під час воєнних дій або були заслані до Сибіру. У 1945–1953 рр. було депортовано близько 120 тис. мешканців Литви (5% населення республіки), серед яких було багато провідних литовських письменників, вчених і 1000 з 1300 литовських католицьких священиків[173]. Після 1953 р. чимало депортованих повернулись вже до радянської Литви зі столицею у Вільнюсі, який ставав культурно литовським. Після смерті Сталіна у Комуністичній партії Литовської РСР почала зростати кількість литовців. Тоді багато литовських інтелігентів погодились на угоду: партійне членство в обмін на певну свободу для збереження литовської культури. Результати були промовисті: литовська літературна мова була виправлена, стандартизована й визнана мовою науки, литовська поезія та проза мали значний успіх, а Вільнюський університет став осередком балтійських студій[174].
Цей компроміс протривав десятиліття. У 1970 р. членство литовців у комуністичній партії вже не було настільки непропорційним щодо кількості литовців у республіці (60% до 80%). Того року Литва мала третій за розміром прибуток на душу населення в Радянському Союзі, поступаючись лише Естонії та Латвії[175]. В межах заданих радянських формул литовські комуністи могли похвалитися не лише економічним, а й культурним розвитком. Тому Снєчкус у своїй книжці 1970 р. пов'язував любов нації до своєї столиці з візитом Леніна до міста у 1895 р.[176] Йшлося про те, що своєю столицею Литва завдячувала доброзичливій комуністичній політиці. Наступник Леніна, Сталін, справді віддав Вільнюс Литві. Він та його спадкоємці до певної міри розуміли значення міста для литовців. Для радянського компромісу з литовською нацією пожертвували навіть російською мовою. Російську назву міста, якою під час свого візиту в 1895 р. користувався Ленін, «Вільна», в російськомовних книгах з історії замінили на литовську — «Вільнюс». Ми вже говорили про раптовий і брутальний кінець єврейського «Вільне» та польського «Вільно»; згадували про марні надії щодо білоруської «Вільні». Спокійна відмова від російської «Вільни» за радянської влади вимагає певної рефлексії.
Як ми вже переконалися, міжвоєнні литовські політики менше боялися російської культури, ніж польської, а литовські лідери у 1939 р. навіть сподівалися, що радянська влада, якщо вона прийде, відбере Вільнюс у поляків і дозволить йому стати литовським. Слушність цього зробленого за надзвичайно непростих умов тверезого прогнозу має стримати нас від визначення литовського націоналізму як ірраціонального. У повоєнній Литві щирі романтичні погляди довели свою політичну силу. Повоєнні поступки росіян щодо литовської мови особливо схиляють нас ще раз розглянути мовне питання в контексті литовської національної ідентичності. Як ми вже бачили, балтійська литовська мова відіграла важливу роль для успіху литовського національного руху наприкінці XIX ст. Міжвоєнна литовська держава ліквідовувала неписемність цією мовою. У радянській Литві литовська мова знову стала символом континуїтету зі стародавнім минулим. Різниця між слов'янськими та балтійськими мовами очевидна; ідея, що литовська чистіша за своїх слов'янських суперників, є вже романтичним міфом. Віра в її тісний зв'язок із санскритом, що до певної міри виправдана лінгвістично, до сьогодні побутує в популярній уяві як потужна національна ідея, що свідчить про континуїтет романтичних традицій, їхню успішну пропаганду за різних політичних режимів й остаточний успіх за часів радянської влади[177].
173
Eberhardt. Przemiany narodowosciowe na Litwie. — s. 176–179; Werth Nicolas. Apogee e crise du goulag // Le livre noir du communisme / Courtois Stephane (
174
Zinkevicius Zigmas. he History of he Lithuanian Language. — Vilnius: Mokslo ir enciklopediju leidykla, 1996. — p. 322–324; Misiunas, aagepera. he Baltic States. — p. 159–165.
175
Vardys. Modernization and Baltic Nationalism. — p. 38–40; Eberhardt. Przemiany narodowosciowe na Litwie. — s. 203.
177
Пор.: Donskis Leonidas. Lithuania a he End of he wentieth Century // Personal Freedom and National Resurgence / Dobrynin Aleksandr, Kuzmickas Bronius (