Обставини таких індивідуальних виборів у дивний спосіб гармонійно поєднані з колективними міфами про національне минуле. У литовському випадку модерний національний рух означав відкидання очевидного зв'язку з ранньомодерною Річчю Посполитою на користь історичних міфів про середньовічне Велике князівство Литовське. Це означало вибір однієї версії Міцкевича на противагу іншій. Міцкевичева політична пошана ранньомодерної Речі Посполитої була відкладена в сторону; натомість були політизовані його романтичні міфи про середньовічне Велике князівство Литовське. Ландсбергісів патримоній (чи швидше, патронім — його прізвище) нагадує нам, як ранньомодерну польську націю заступила модерна литовська, а елітну ідею політики, виражену польською мовою, замінила народна концепція, виражена мовою литовською. Литовська національна політика стала результатом поєднання модерного та середньовічного елементів проти ранньомодерного. Ранньомодерні засади легітимності, влади шляхетських родин або політичних інституцій Речі Посполитої відкидались. Вік і краса середньовічної історії виправдовували модерну спробу захопити владу іменем народу.
Ім'я ж Вітаутаса Ландсбергіса нагадує про міф середньовічної Литви, який виконував функцію національного минулого. Вітовт (Вітаутас) Великий був середньовічним литовським князем, який противився унії з Польщею. У міжвоєнній Литві Вітовт асоціювався з литовським золотим віком перед 1569 р. і з литовськими реваншистськими планами щодо Вільнюса. За радянських часів він продовжував символізувати ворожість до зв'язків із поляками[183]. Коли литовці звільнились від радянської влади, вони знову піднесли його до першорядних національних героїв. Символізованого Вітовтом бачення національного відродження — відновлення стародавньої Литви без зв'язку з Польщею — політично досягнув Вітаутас Ландсбергіс. У 1988 р. його обрали лідером литовського національного руху «Саюдіс». У 1990 р. він очолив парламентську сесію, на якій було проголошено литовську незалежність. У 1991 р. його обрали головою парламенту незалежної Литовської Республіки зі столицею у Вільнюсі. У вересні того ж року уряд Ландсбергіса почав дипломатичні переговори з Польщею, під час яких вимагав, щоб Польща визнала литовський статус Вільнюса у 1920 та 1939 рр.
Ця незвичайна дипломатія була наслідком особливого погляду на минуле, що нехтував ранньомодерним зв'язком із Польщею на користь романтичного погляду на середньовічну Литву. Така позиція була ознакою литовського націоналізму й цілеспрямованою відповіддю польській культурі, зваби якої були добре відомі кожному поколінню литовських діячів. Навіть романтична версія середньовічної Литви, райського куточка литовського міфу, була найвиразніше артикульована Міцкевичем, який зробив це польською мовою. Конрад Валленрод, герой поеми Міцкевича, слова якої відкривають цей розділ, був середньовічним литовським рицарем. Його героїзм полягав у здатності приховати власну ідентичність і стерпіти перебування на службі у ворога до настання відповідного моменту для дії. Ім'я, яке Міцкевич вигадав для своєї найвеличнішої середньовічної героїні, Гражина, увійшло до литовської мови (так звати, наприклад, дружину Ландсбергіса). Наголос на середньовічній та відкидання ранньомодерної історії відповідали і насправді мотивувались поширенням модерної, етнічної нації. Вік литовської мови став ознакою її культури та силою масової освіти й загального виборчого права. Вони, звісно, мали й власний потенціал.
Як і після Першої світової війни, після розпаду СРСР литовська влада перенесла історичні міфи на ширший загал. Популярна вимога історичної правди викликала перевидання міжвоєнних республіканських історичних текстів, зокрема, написаних національним істориком і міфотворцем Адольфасом Шапокою. У 1990-х рр. литовською була видана навіть Нарбутова (польськомовна й надзвичайно довга) історія Литви. Як і після Першої світової війни, існувала небезпека, що історичний міф, легітимізований як політичний дискурс, завадить проведенню литовськими урядами раціональної зовнішньої політики. Страх перед польською цивілізацією, такий необхідний для національного відродження, ризикував послабити литовську державу в її міжнародних відносинах. Перші сигнали не були занадто оптимістичними. Ландсбергісове початкове прохолодне ставлення до Польщі відповідало національному консенсусу, що з'явився напрочуд швидко і виявив дивовижний міжпоколіннєвий зв'язок. Коли на початку 1990-х рр. литовсько-польські стосунки зайшли у безвихідь, литовських школярів просили обрати найганебнішу подію в національній історії: більшість зупинились на союзі із Польщею 1569 р.[184]
183
Як переможець Тевтонського Ордену під Грюнвальдом, Вітовт також був вигідно «антинімецьким». Nikzentaitis Alvydas. Der Vytautaskul in Litauen und seine Widerspiegelung im Denkmal // Nordos Archiv, 6, 1 (1997). — s. 131, 138–141. Пор. з: Caplinskas Antanas. Vilnius Streets. — Vilnius: Charibde, 2000.
184
Toleikis Vytautas. Historia w szkole litewskiej w perspektywie stosunkow polsko-litewskich // Traba Robert (