Частина 2
Війни за українське прикордоння
Розділ 6
Ранньомодерна Україна
(1569–1914)
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Люблінська унія 1569 року змінила кордони ранньомодерної України, віддавши східнослов'янські території Литви Польщі. Більшу частину колишньої Київської Русі Литва приєднала у XIV ст., а 1363 року отримала ще й Київ. У 1349 р. польський король Казимир Великий захопив Галичину та Львів. Отже, протягом наступних двохсот років більшість спадку Київської Русі, включно із землями, що ми сьогодні звемо Україною, було поділено між Польщею та Литвою[185]. Хоча до 1569 р. переважна частина колишніх руських князівств залишалась литовською, Галичина (Руське воєводство), най-заможніша й найрозвиненіша з-поміж них, належала Польщі. Отже, Люблінська унія 1569 р. означала новий перерозподіл колишньої Русі — цього разу на користь Польщі, до якої відійшли найпівденніші території Литви: Брацлавщина, Київщина та Волинь, більшість з яких складає сьогодні Україну; православна руська шляхта, що протягом двох століть вважала себе литовцями, опинилася в Польському королівстві. Разом із Галичиною ці землі стали тими польськими володіннями, де головною релігією залишалось православ'я, розмовною мовою — руська, мовою богослужіння — церковнослов'янська, а алфавітом — кирилиця. Київ, столиця давньої Русі, несподівано став частиною Польщі. Литва ж за рішеннями Люблінського сейму зберегла за собою північні слов'янські території, відомі сьогодні як Білорусь.
Унія між Великим князівством Литовським і Польським королівством була органічною й узгодженою, тоді як поглинання Польщею України — стрімким і однобічним. Поширення католицизму в Литві почалось із хрещення великого князя у 1386 р. і поступово тривало наступні два століття до конституційної унії з Польщею в 1569 р. З іншого боку, православна Україна була раптово втягнута в інтенсивний конфлікт із західним християнством за часів гострих суперечок щодо Реформації, яка змінила баланс між християнством західним і східним. За доби Середньовіччя православні руські священики поширювали у Вільнюсі й Литві східнослов'янські мови та культуру. Проте коли у Вільно почала домінувати польська культура, а західне християнство зазнало впливу Реформації, їхні ролі змінились. Україна, колись джерело високої культури для середньовічної Литви, тепер стала об'єктом цивілізаторської місії з боку ранньомодерної Польщі. Забезпечивши середньовічну Литву християнством і писемністю, вона отримала від ранньомодерної Польщі реформоване християнство та друковане слово. У підсумку 1569 р. став кінцем середньовічної Русі, що існувала в просторі Литви, та початком ранньомодерної України, приєднаної до східнослов'янських земель у складі Польщі. Тарас Шевченко, який називав Вільно «городом преславним», писав про Україну саме з часів Люблінської унії.
Як історія середньовічної Русі починається з православного хрещення великого князя Володимира у 988 р., так і історія ранньомодерної України починається з релігійного навернення української шляхти на католицизм після 1569 р. У Польщі XVI ст. спочатку протестанти, а у відповідь і католики, почали впливати на ці процеси через друковану книгу, народну мову й класичну риторику, відроджену за часів Ренесансу. Після 1569 р. ці інтелектуальні феєрверки разом із їхніми головними піротехніками — єзуїтами, потрапили й до України. На тлі тьмяного неба вони справляли приголомшуючий ефект. Реформація піднесла релігійні дискусії в Польщі на дуже високий рівень, тоді як українське православ'я і далі переживало інтелектуальний занепад. Воно було обмежене своєю мовою, створеною для поширення християнства східного обряду між слов'янами. Давня церковнослов'янська мова, великий винахід Кирила (Костянтина), дозволила поширити Святе Письмо на східно- та південнослов'янські землі. Хоча вона добре служила середньовічній меті навернення з язичництва на християнство, ця мова не відповідала ранньомодерним викликам Реформації, не була пов'язана з класичними моделями і з плином століть дедалі менше могла бути засобом для порозуміння православних священиків між собою та зі своєю паствою. Тож коли почали виникати (чи розділятись між собою) нові слов'янські мови, церковнослов'янська втратила і свою початкову схожість до народних мов, і свій універсалізм. З початком ранньомодерного часу вона занепала до рівня локальних діалектів, що ані відповідали місцевим мовам, ані були повсякденними мовами спілкування між православними священиками[186].
185
Інші частини належали Османській імперії та її васалам Молдові та Кримському ханату, а також Угорщині.
186
Про середньовічні витоки цієї різниці див.: Obolensky Dimitri. The Byzantine Commonwealth. — London: Phoenix Press, 2000. — p. 322–343; Thomson Francis. The Corpus of Slavonic Translations Available in Muscovy // Christianity and the Eastern Slavs / Gasparov Boris, Raevsky-Hughes Olga (