Подаючи новий погляд на східноєвропейську історію, ця книга рідко полемізує з національними міфами. Існують, наприклад, зрілі й заскнілі литовські та польські дискурси про те, що сталось, коли польські війська захопили Вільно в 1920 р.; так само поширені протилежні українські та польські версії етнічних чисток на Волині у 1943 р. Кожна сторона подібних суперечок висуває важливі аргументи, але навіть узяті разом їхні позиції не показують того, що хотіла би знати людина стороння. Пошук компромісу між суперницькими національними міфами, звичайно, є важливим для дипломатів, але не допомагає історикові. Жоден компроміс не може забезпечити об'єктивності, в рамках якої має працювати історик. Тоді як ніхто не наважиться стверджувати, буцімто певні підходи можуть усунути політику, існує чітка різниця між творенням наукового апарату та покладанням на національні міфи. Спростування ж міфів нагадує танок зі скелетом: із першими звуками музики вже важко звільнитися від оманливо податливих обіймів, і незабаром усвідомлюєш, що саме твої рухи підтримують старі кістки в танці. Наскільки легко захопитись хореографією міфотворення та міфоруйнування, настільки ж потім складно відновити свій власний ритм і позбутися трупного смороду.
Схожим чином ця книжка не зупиняє уваги на великих національних схемах історії XIX ст., що й досі є такими впливовими в організації історичних дискусій. Поляки, наприклад, у повсякденні називають ранньомодерну Річ Посполиту «польською», так наче це була модерна польська держава. Росіяни вважають, що століття, протягом яких східнослов'янські території перебували в складі Речі Посполитої, були лише безглуздою прелюдією до їхнього «возз'єднання» з Росією. Такі погляди — метаісторичні: довге слово, яке в цьому контексті означає «навіть не хибні». Їхня популярність схиляє опонентів перевертати все з ніг на голову: литовці можуть «продемонструвати» що середньовічне Вільно було не польським, а литовським; українці можуть «довести», що саме вони, а не Росія, успадкували цивілізацію Київської Русі. Сперечаючись із метаіс-торією, ми ризикуємо прийняти її правила гри, а безглуздя, перевернуте з ніг на голову, так і залишиться безглуздям. У ньому немає синтезу, самі лише тези й антитези. Діалектика міфу та метаісторії загострює почуття націоналістів і тому є предметом, але не методом написання національної історії.
Тон міфотворців і метаісториків — найщиріший і найвпевненіший: їхні твердження виходять з того, що вони вважають за самоочевидне. Тон теоретиків націоналізму буває дистанційованим та іронічним: вони бачать, що відверто очевидне є очевидно помилковим, а король насправді голий. Постає питання: чому голих королів допускають до трону? Частина відповіді полягає в оманливо снодійній природі іронії. Під маскою яскравої демонстрації суперечності іронія може підтвердити наші приспані уявлення про те, як існує світ. Оскільки ця іронія залежить від того, що саме ми сприймаємо за очевидне, наша самовпевненість і є тим грунтом, на якому вона отримує шанси на успіх. Якщо ми будемо вважати появу іронії за знак завершення дискусії, то можемо помилково зробити висновок із запропонованих прикладів, що національність є винайденою, або випадковою, або дуже проблематичною для категоризації. Мабуть, іронічним є те, що видатний український діяч XX ст., греко-католицький священик, виріс у польській родині і був охрещений як римо-католик. Але ця іронія має стати закликом: ми повинні зважати на різноманіття його рідної Галичини та модерні перетворення ранньомодерного спадку Речі Посполитої. Також може здатись іронічним, що найвідоміший польський державний діяч першої половини XX ст. називав себе «литовцем» або що єдиним рядком поезії, який може процитувати кожен поляк, є «батьківщино моя, Литво!» Але якщо ця іронія заохотить нас до подальшого аналізу, то ми побачимо, що різновиди ранньомодерної національності Речі Посполитої пережили її розпад більш ніж на століття. Тому у цій праці іронія — це не підміна відповідей, але спосіб поставити запитання, а нація — не об'єкт поклоніння чи глузування, але об'єкт дослідження.