Обраний мною стиль письма — хронологічний історичний наратив. Цей метод заслужено критикується за його тенденцію розглядати «націю» як літературного героя епосу страждання, порятунку тощо. Мій вступ запропонував тему, час, простір і стиль, що дають змогу створити критичний наратив національної історії. Водночас це зроблено не для самозахисту. Наративна історія необхідна для важливого завдання розуміння націй і націоналізму. Нещодавні дебати навколо теорій націоналізму почалися з невеликої кількості визначних праць у галузі суспільних наук, кожна з яких паразитувала на історії. Паразитизм має погану славу: йдеться про те, що в своєму енергійному аналізі націоналізму суспільні науки обережно користуються історичними наративами. І в той час як історіографія намагається відреагувати на цей виклик, паразитизм стає симбіозом. Зрештою, питання, поставлені конструктивістським поворотом у вивченні націоналізму, потребують подальших історичних досліджень. Як і історичний наратив, що може скористатись соціологічною критикою, аби дистанціюватись від політики, так само й суспільні науки можуть отримати політичну перспективу від історії. Зрештою, жоден з них не є політично незаангажованим. Досі існують люди, зацікавлені довести, наприклад, що Україна була «конструктом» австрійських (німецьких, польських, байдуже яких ще) агентів, так само як інші, віддані ідеї, що «есенціалістська» тягла українська історія виправдовує українську незалежність. Після війн в колишній Югославії дехто припускає, що етнічні чистки вмотивовані есенціалістськими ідеями про походження та належність; насправді ж історичні дослідження показують, що їхні організатори використовують сучасні конструктивістські ідеї про національність. Той простий факт, що національність є найголовнішою підставою політичної легітимності, передбачає, що всі її дослідження, а тому й ця праця, мають бути міждисциплінарними. Зі своєї ж сторони наратив пропонує хронологію, порівняння та послідовність — невибагливі подарунки історика. Водночас, як знати, чи вийшов цей історичний наратив критичним?
Традиційна мудрість схожа на крижане дзеркало над темним морем невідомого. Чи тече наш наратив як вода його гладенькою поверхнею? Вода, що мчить шляхом найменшого опору, піддаючись силі тяжіння, а потім і холоду; замерзаючи, вона скріплює можливі розлами, додаючи до криги власну вагу, уподібнюючись до неї, хоч і намагається її оминути. А може, наш наратив рухається, як криголам, що пливе завдяки власній силі, визначаючи перешкоди й намагаючись їх подолати? Чи має він гострий ніс, чи впливає на нього холод і чи вистоїть він проти сильного вітру? Чи можливо одразу за ним побачити глибочінь, і чи залишає він по собі чорну смугу посеред білої криги — прохід, яким зможуть скористатися інші?
Частина 1
Змагання за литовсько-білоруську батьківщину
Розділ 1
Велике князівство Литовське
(1569–1863)
Батьківщино моя, Литво!
Ти на здоров'я схожа!
Яка ти дорога, лиш той збагнути може,
Хто втратив раз тебе.
Колись Велике князівство Литовське домінувало в середньовічній Східній Європі. Від 1991 р. Литовська Республіка стала маленькою країною біля Балтійського моря. Вільнюс, що колись був столицею Великого князівства Литовського, сьогодні — столиця республіки. Така позірна тяглість приховує величезні зміни, бо за півтисячоліття до 1991 р. литовська не була у Вільнюсі ані мовою влади, ані мовою більшості його населення. Напередодні Другої світової війни в кожному третьому з його будинків розмовляли на їдиш; мовою його вулиць, костелів і шкіл була польська; його сільська околиця говорила білоруською. У 1939 р., коли Радянський Союз відібрав місто в Польщі, литовською мовою у Вільнюсі не говорив майже ніхто. Як у такому разі «Литва» стала такою, якою ми знаємо її сьогодні: маленькою незалежною національною державою зі столицею у Вільнюсі? Наскільки важливим було минуле і чи було воно таким взагалі?
3
Тут і далі переклади Адама Міцкевича подаємо за виданням: Міцкевич Адам. Вибрані твори / Пер. Максим Рильський. — t. 1–2. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1955, окрім перекладу першого рядка «Пана Тадеуша». Міцкевичеве «Litwo! Ojczyzno moja!» М. Рильський переклав як «О краю мій, Литво!» Для кращого розуміння книги Т. Снайдера ми передали «край» як «батьківщина» —