Теперішнє можна зрозуміти в категоріях закритих можливостей. Від середини XVI до середини XX ст. Вільнюс був центром польської та єврейської цивілізацій. До того, як він став сучасним литовським містом, Вільнюс перестав бути польським і єврейським. Колись він був столицею величезної багатонаціональної країни. Щоб перетворитись на столицю маленької держави, треба було відкинути модерні ідеї про відродження колишнього Великого князівства Литовського у формі федерації. Проте місто не стало ані російським, хоча протягом понад двохсот років керувалося з Москви та Санкт-Петербурга, ані білоруським, незважаючи на переважно східнослов'янське населення навколишніх сіл. У Вільнюсі перемогла модерна литовська ідея, грунтована на історії та мові, навіть якщо ми й розуміємо, що історія та мова самі собою могли небагато запропонувати литовським націоналістам, які мріяли про це місто. Як у таких умовах модерний націоналізм здобуває собі територію? І чому саме один модерний націоналізм, а не якийсь інший?
Сучасні національні ідеї зародились у тісному контакті з суперниками з минулого. Твердження про тяглість і справедливість, головні опори національних історій створених держав, були колись зброєю в запеклих і неоднозначних суперечках. Наступні п'ять розділів розглядають долю Вільнюса не лише в світлі литовської перемоги, а й під знаком прагнень і планів, які плекали щодо міста поляки, білоруси, росіяни та євреї.
Зв'язок між національними ідеями та політичними силами не буває простим. Різні члени суспільства мають різну національну лояльність, що може завадити досягненню згоди з критичних питань. Національні ідеї мають власну силу й можуть використовуватись у політичних цілях розважливими парвеню. Вони з'являються в одних умовах, а набувають сили в інших: дотримуючись традиції, вони виявляються неповороткими на практиці; коли ж пропонують новації, то незграбно закликають до змін в ім'я тяглості. Найефективніші національні ідеї взагалі сприймають минуле помилково; щоб зрозуміти їхній прихований потенціал до здійснення змін, ми маємо передовсім вірно оцінити минуле. Наша мета полягає не у виправленні національних міфів, а в розкритті політичних і соціальних умов, за яких ті народжуються й стають впливовими. Цей та наступний розділи допоможуть нам відчути новизну модерних національних литовської, білоруської та польської ідей через розуміння ранньомодерної нації, яка їм передувала. Щоб відчути спадок, залишений модерним національним діячам XX ст., ми розпочнемо із середньовічного Великого князівства Литовського та ранньомодерної Речі Посполитої. Модерне змагання за Вільнюс виросло з попередньої ідеї про націю, поширеної в історичній Литві.
Великі князі литовські були могутніми європейськими воєначальниками XIII–XIV ст. Вони завоювали розлогі території, що простягались від їхніх рідних балтійських земель на південь через східнослов'янські терени аж до Чорного моря. Збираючи докупи залишки Київської Русі після монгольського завоювання, язичники литовці інкорпорували більшість територій цієї ранньої східнослов'янської держави. Православні руські бояри, призвичаєні до монгольського панування, могли вважати Литву не завойовником, а союзником, і тоді як литовська військова потуга прямувала на південь, до Києва, києво-руська цивілізація — православ'я, церковнослов'янська мова та зріла правова традиція — поширювались на північ, до Вільнюса. В той же час, коли Вільнюс замінив Київ як центр православної слов'янської цивілізації, на литовські території почали зазіхати дві католицькі держави: Тевтонський Орден та Польське королівство. Язичницькі великі князі вміло торгувались за своє хрещення, і наприкінці XIV ст. великий князь Иогайла обміняв хрещення за католицьким обрядом на польський трон. Польська шляхта, намагаючись не допустити на трон Габсбургів, запропонувала йому одружитись з одинадцятирічною принцесою Ядвігою. Тож отримавши польську корону, Йогайла, як «великий князь литовський, а також правитель і спадкоємець Русі'' 1385 року в Креві погодився на злиття своїх земель із польськими. Наступного року його охрестили як Владислава Ягайла й обрали королем Польщі. Подальші угоди зберегли цю персональну унію, відновивши литовську автономію та об'єднавши польську та литовську шляхту, а династія Ягеллонів правила Польщею та Литвою майже два століття, до 1572 р.
Ще до Кревської унії 1385 р. Литва за своєю релігією та мовою була радше православно-слов'янською, ніж язичницько-балтійською країною. Обіцянка Йогайли перейти на католицизм стосувалась його самого та решти язичників: більшість же його підданих, як і чимало його власних родичів, вже були православними християнами. Таким чином, наслідком окатоличення великого князя литовського була не стільки християнізація язичницької країни, як запровадження католицизму на вже переважно православних територіях. У свою чергу, поява на цих теренах католицизму започаткувала культурний зв'язок між Литвою та Європою, створивши передумови для польського впливу. Католицьке хрещення Йогайли також гарантувало, що Литва не стане православною державою на зразок Московії. Водночас це дало можливість останній позиціонувати себе як захисника православ'я. Коли Литва приєднала Київ, православний митрополит залишив його і перебрався до Володимира-на-Клязьмі. Його подальше перебування в Московії ускладнило перспективи литовських претензій на спадок Київської Русі. Йогайла мав можливість розв'язати цю проблему, коли у 1380-х рр. обирав між католицькою Польщею та православною Московією. У 1382 р. він зайшов настільки далеко, що навіть погодився одружитись із донькою Дмитра Донського та прийняти православ'я. Проте цей план мав два недоліки: православ'я не захистило б Литву від Тевтонського Ордену, що вважав цю релігію єрессю; крім цього, православ'я підтримало б слов'янських бояр у Литві, вже тоді численніших й освіченіших за Йогайлову литовську династію. Вибір на користь польської корони та католицького хреста був вдалим з огляду як на внутрішню, так і на зовнішню політику: вони забезпечили надійний захист проти тевтонських рицарів, базу для експансії на схід і нове джерело привілеїв для Ягайла та його спадкоємців.