Аж десь по півночі чоловік заснув і на спині йому виступив холодний піт.
Минаючи його мешкання, святий Миколай окинув зором цього трудівника із запрацьованими руками і з посивілою від турбот рідизною, пошкодував його і дав йому в подарунок знання англійської мови, – соковитої мови, ритмічної, багатої, повної епітетів, метафор і музики. Навіть не всі радіоспікери володіють такою вдосконаленістю; і жевріє вона, така краса, хіба ще на своїй батьківщині, під пером вибагливого письменника чи на вустах старенького священика.
Наступного ранку, прокинувшись після довгої ночі, Глиба не зразу збагнув ту раптову зміну, що сталася в його семантичному світосприйманні. Крехтячи і час від часу потираючи ревматичне коліно, він заслав ліжко і поголився. Та впоравшись, чоловік сказав собі:
– Ну, а тепер можна б і поснідати...
І тут він, наче вражений, спинився.
Ясно, що поснідати можна і з допомогою шматка ковбаси та окрайця хліба, – звичайна вранішня трапеза Данила Івановича, чоловіка бідного й ощадного. Але з іншого боку, слово «сніданок» протягом минулої ночі одержало ще новий зміст – англійський. Тут уже одним хлібом і ковбасою не відмахаєшся. В уяві Данила Івановича з’явився паркий, солодкий порідж, пахучий, смажений бекон з яєчками, рожевий, мащений тост...
Заінтригований і дещо спантеличений, Данило Іванович з приємністю відчув, як його рефлексії про англійський сніданок уже опустилися в нижні тілесні зони і почали впливати на трохи грубшу тканину, секретуючи теплі шлункові соки і збуджуючи здоровий молодецький апетит.
Він надів капелюха і, ламаючи своє звичайне правило економности, пішов їсти до каварні.
Протягом кількох днів освоївшись із своїми новими силами, Данило Іванович наче знову народився на світ. Він пірнув у життя, як спритний плавець у водні вируни, вали і гольфштроми.
Тепер він не боявся заговорити з незнайомими в парках. Не вагався гідно відповісти кондукторові, якщо той, новий на роботі, скаже щось грубеньке. Він міг зайти до пивної, хвацько вдарити гривнем по прилавку, замовити склянку пива і розмовляти з усіма присутніми, наче мовнорівний з рівними.
Але вже скоро Глиба помітив, що часто співрозмовці проводжали його бурмотінням і кололи поглядами. Щось, він відчував, було в ньому таке, що дратувало їх. Невдовзі трапилася подія, яка вказала йому, що воно було.
Бил і Боб працювали в одному відділі з Глибою. Вони теж носили через плече торби для сміття. Під час обідньої перерви, смакуючи томатні сандвічі і смачно облизуючи пальці, вони витягали з цієї чи другої торби якісь знайдені бляшаночки чи шмаття і зосереджено обговорювали їхню вартість і можливу придатність. Вони ніколи не показували Глибі надмірної готовности заприятелювати з ним. Але тепер, коли мовні перешкоди зникли, Данило Іванович сам взяв на себе ініціативу.
– Добридень! – привітався він весело одного дня.
– Гай! – буркнув Бил, відповідаючи за двох.
– Гарна погода, – продовжував чоловік, щоб не урвалась розмова.
– Так, – сказав Боб неохоче. Перспектива «микальної» й «мекальної» розмови з цим чужинцем не заохочувала його розв’язувати язика. Отож він роздратовано додав: – Так, погода саме добра для того, щоб вивчати англійську мову, – очевидно Бил і Боб ще не знали про Глибине чудо.
– Та куди мені, старому коняці, вивчати англійську мову! – пожартував Данило Іванович, усміхаючись собі у вуса. – Доки я вийму словника із кишені, доки знайду потрібну літеру та слово... А тим часом життя не чекає, летить, проминає, аж мерехтить, як нічні краєвиди, коли дивишся на них із вагона. Десь вдалині пливуть хати, світяться вікна, як розумні людські очі. Хотілося б довідатись, що ховається за ними. Та куди! Не встигаю за життям...
Тут чоловік засміявся і додав:
– Але нічого... Тепер, бачите, я теж розмовляю англійською мовою!
До краю збентежені раптовою зміною в Глибиних мовних здібностях, Бил і Боб забули про чай і дивилися на чоловіка, порозкривавши роти. А Данило Іванович тим часом продовжував:
– Мова – річ дуже важлива в нашому житті. Так я собі думаю, що якби це не людина, а худоба могла розмовляти, то, очевидно, й еволюційний процес пішов би іншим шляхом. Спала б оце собі худобинка до обіду, a люди паслися б у степу, гавкали б по задвірках, або ж ловили б мишей у коморі. Така вже сила слова.
Бил і Боб переглянулися, мовляв, чи не глузував цей чоловік з нашого брата. Глиба помітив, що вони моргнули один одному. Отак і в пивній буває, коли він стане розмовляти або філософувати. Та його думки розвивалися далі: