Голова відповідав:
– Я не бачу дискримінації. При відсутності жіноцтва немає ґрунту і для дискримінації.
Невдачі почалися з того, що Залітайкин зрадив сам собі. Проти всіх сподівань, він секретно виростив жіночі клітини за стінами московського Кремля, його жлони (жіночі клони) відзначалися надзвичайною вродою. Генетичний матеріал для них був привезений з Парижу. Як вони підросли, Залітайкин почав замовляти з-за кордону найостанніші фасони. Він балував жлонів жаб’ячими лапками, тоді як природні громадяни животіли упроголодь. Старий, мабуть, зовсім з розуму з’їхав, бо документи доводять, що він марив про комунізм у виді мусульманського раю: навколо тебе фруктові сади з фонтанами і партійні гурії з розкішними грудьми.
Доки легіонери-клони були малими, то й чутки не турбували хлопців. А як підросли, то щось збурило їм гарячу кров. «А чому це Залітайкин ховає жлонів у Кремлі? Чому не пускає їх у товариство їм подібних?» – питали вони.
Треба тут додати: вже з самого початку існувала така думка, що клони, як ніякий інший організм, надаються для планового господарства. Коли хочеш, ти їх наплодиш тисячами. А коли не хочеш, то спакуєш на поличку: хай собі сплять штучним сном і не просять їсти.
Замість того, щоб спокійно зважити ситуацію і мирно задовольнити вимоги молодих клонів, Залітайкин вирішив спакувати їхніх лідерів на поличку. Мало того, він доручив це приборкання фахівцям із спецвідділу. Інквізиторська служба привчила цих гицелів до садизму, і вони пішли виконувати своє завдання з патологічною жорстокістю.
Такі заходи обурили клонів і об’єднали їх до спільної боротьби. Вони вривалися в спальні штучного сну і будили своїх товаришів.
Нарешті всі клони, цілий легіон, зібралися на мітинґ. Вони виголосили свої скарги і повільним, урочистим кроком рушили в напрямку до Кремля. Деякі несли плакати і били ритмічно в барабани:
– Що ми хочемо?
– Жлонів!
– Коли ми їх хочемо?
– Зараз!
Я, Абдул Магмут, знаю цих молодих людей як своїх п’ять пальців. Поживши в їхньому середовищі, я маю найкращі кваліфікації, щоб говорити про них. Вони не мали наміру робити якусь шкоду в Кремлі. Дійшовши туди, вони спинилися б і зашарілися б по самісінькі вуха при виді вродливих жлонів. Але Залітайкин цього не думав. Повідомлення про демонстрацію розгнівало його. Він просто здурів з люті. А може, здурів з ревнощів. Він заявив, що клони зрадили ідеї комунізму. Їх треба усунути. Їх треба знищити, угробити. Хай жлони допомагають в період переходу із соціялізму в комунізм. Проти клонів Залітайкин послав військо.
Отак, із-за рогу, вискочили танки і лизнули вогняними язиками по лавах демонстрантів.
Раз.
Другий.
Третій.
Клони заметушилися. Деякі попадали спалені. Обрубки тіл, чорні і обгорілі, із стогоном качалися по вулиці.
Населення не довіряло клонам, бо ототожнювало їх із системою. Але в лице неприхованої жорстокости відкрилися двері приватних мешкань. Люди знімали з себе сорочки і натягали їх на клонів.
Відтоді товариш Залітайкин втратив опору серед легіонерів. Напис «Миколайович» вийшов з моди. Настав день, коли й голова уряду сам зник безслідно.
Отак, увечері, його бачили на телевізії. А наступного ранку вже його було віддано в забуття. Це такий вираз в російській мові. Насправді, його забрали приборкувачі. Новим головою став їхній генерал. Клонізація була припинена, і перехід із соціялізму на комунізм знову відкладений на майбутнє.
Зрештою, і далі існувала потреба в надійному військовому з’єднанні. Тому науковцям дали наказ змайстрячити роботів. Ці були слухняними і виконували накази точно і акуратно. Головне, не мали ані амбіцій, ані статевих потягів.
Мені було ясно, що на історичну арену вступає нове явище: роботизація.
Я, Абдул Магмут, навчився говорити машинним голосом і зареєструвався як Робот ч. ЖН-16.
Спочатку моє перелицювання не оплачувалося. У спецторзі стояли порожні полички і не було нічого поживного, щоб придбати. Хіба машинне масло для змазування роботів. Але згодом прийшли небесні блага.
Уряд відчув потребу в західній валюті. Постановив продати тисячу роботів до Америки і Австралії. При цій нагоді я назавжди виїхав із Совєтського Союзу. Можливо, це про мене там склали приказку: «Абдул всєх надул, а сам смился».
Пам’ятаю чудовий, сонячний день у Сіднеї.
Мене на ринку купила чепурна і вимоглива фермерка. Вдома вона не заспокоїлася, доки не випатрала з мене всю правду:
– От, і добре, що не робот! – заключила задоволено. – Обійдеться без запасних частин, які дуже дорогі. Я, бачиш, бідна вдова. Мені потрібний робітник слухняний, працьовитий і дешевий. Саме такий, як ти.