Гаррі Шульце не спав цілу ніч. Всякого роду думки відганяли сон.
Зранку він заявив Ґерді, що Австралія йому не подобається.
— Доки в нас ще є гроші на квитки, їдьмо в Німеччину!
«Новий Обрій» №. 9, 1993 р.
____________________
УКРАЇНСЬКИЙ БАЙБЛ БЕШЕР
Оповідання
Колишній колгоспник Панас Каракайка, переживши сталінське і гітлерівське лихоліття, прибув нарешті в демократичну Австралію.
Свій переїзд він уподібнював до біблійної історії про втечу синів Ізраїля з єгипетської неволі. За щасливий кінець належиться подякувати Богові. Але як? Який тут вжити обряд? Сталін позсилав священиків на Колиму. То Панас дякує по-своєму. Щодня зранку, як небо зарум'яниться, цей християнин-самородок вилазить на евкаліпт і співає Давидові псальми.
Його голос має вібрацію єрихонської труби, від якої колись валилися мури, а тепер прокидаються службовці іміграційного табору Батгурст. Потужні звуки зганяють солодкий сон з їхніх ясних очей і кидають добрих людей у невимовну лють.
– Пора вислать цього артиста на роботу! – скаржаться вони директорові табору.
– Та він уже затруднений тут у ролі городника, – приходить відповідь.
Директор передбачає труднощі. Не всякий працедавець захоче панькатися з таким робітником. У Панаса, крім різкого голосу, є ще й інша морока. Він не їсть м'яса і не торкається грошей. «Гроші від диявола», – каже.
Та службовці вимагають:
– Вишли ти його, а то ми самі підемо з табору.
Жаль було директорові сумлінного городника, та нічого не попишеш. Влаштував Панаса на овечій фармі.
Фармер був завзятий бушман. Він приборкував диких коней, голими руками ловив отруйливих гадюк, а от Панасового співу не злюбив. А коли почув, що від того і старий пес Блекі розпучливо виє, то посадив нового робітника до авта і повіз назад на біржу праці. Тільки там розкоркував свої вуха, вийнявши з них кульки вати.
Отак Панас не міг закорінитися на одному місці. Доля, як каламутна течія повені, несла його все далі на захід. Аж під кінець опустила чоловіка у казковому містечку Аліс Спрінґз, яке, оточене горбами і пустелями, розташувалося зеленою оазою на орошеній долині.
Тут, у центрі континенту, дні гарячі, сухі, як у степовій Україні, а ночі холодні з великими, ясними зорями.
Панасові заімпонувало місто. Але Панас не заімпонував містові. Його вранішні псальми негайно збаламутили жителів. В тому граничному кліматі люди або люблять, або ненавидять. Цей іміґрант не їсть м'яса, не п'є пива, не торкається грошей.
– І навіщо уряд нав'язує нам на шию таких типів? – стогнуть ці жилаві і засмаглі патріоти. – О Австраліє, кво вадіс?1
Саме тоді вийшов фільм на екрани під назвою «Кво вадіс?» А це означає «Куди йдеш?»
Впродовж тижня новоприбулого спостерігали здалека і зблизька, зважували на око, і прийшли до спільної думки, що він ненормальний. Психічно-хворий! Що йому було б краще в великому місті, в Аделяїді, у спеціяльній лікарні з фаховим, м'язистим персоналом.
Ще два-три сеанси невгамовних псальмів, і жителі вже сказали «годі!». Хтось оформив для Панаса папери. Хтось інший привів його на станцію. А якийсь банькатий відрекомендувався, як його супроводжувач.
Поїзд звався Афганським експресом. Їде собі такий експрес поволі і вистукує колесами, наче вони квадратні. Кондуктор розносить пиво. Пасажири п'ють і викидають порожні пляшки через вікна.
Супроводжувач, наклюкавшись, заснув. А наш пасажир уже зрозумів, куди його везуть. На той час він трохи засвоїв англійську мову. Вийшов на плятформу і зіскочив. Так він ще недавно у зґвалтованій Україні скакав, рятуючись від голоду.
Ось супроводжувач спохватився, а пацієнта нема. Кинувся по вагонах. Ні виду, ні сліду! Це ж чоловік пропаде в пустелі без води!
Тільки й зостануться від нього сухі ребра!
Жителі центру завжди мають в серці співчуття до того, хто загубиться в пустелі. Пекельна загроза дегідрації висить над головою кожного. Вістка про Панасову втечу рознеслася блискавично. Його приреченість на смерть не сходила нікому з думки.
– Може, бідолаха, і не був божевільним, – бідкалися люди.
– То правда, що він хвалив Бога по-своєму. А хто хвалить не по-своєму?
В найізольованіших закутках Австралії натрапиш на «шукачів Бога». Завзятіші з них звуться «байбл бешерз»2. І цих диваків не відсилається в Аделаїду.
Найбільше дратував жителів отой поспіх у випадку новичка Панаса. В гарячому кліматі поспіх нічого доброго не приносить, тільки шкодить.