Дівчина в дзеркалі прокидається і злякано кричить. Дзеркало випадає з рук злодія, б’ється об камінь і розлітається на дрібненькі шматочки.
Наступає тиша. Навколо виростає сумна юрба.
Таким трагічним був кінець панни Яєчко.
– Прощавай, моя мила! – невтішно зітхнув Петро Губа.
– Прощавай, дорогий пер-пер, – Макітра потер собі шию, бо це він стрибав так незграбно через вікно.
– Знову наринуть безплідні мріяння, – зітхнув хтось серед юрби.
– Знову повертатися додому, до німих бездушних пінапок...
– Знову немає жіночого товариства, яке ушляхетнює чоловіка і цілеспрямовує його життя...
Усі присутні скинули капелюхи і схилили голови, прибиті горем, як сироти.
Небо, – чутливе і справедливе, – негайно ж оцінило щирість і невичерпність того горя. Критицизм, спрямований проти фотографій напівголих голлівудських дівчат, теж був небові до вподоби. Воно вирішило винагородити покривджених робітників, що жили на будівництві гребель між Кумою і Тумутом.
Зранку, коли радіо передавало останні вісті, таборяни почули таке надзвичайне оголошення:
– «Тисячі мешканок Сиднею перебувають цієї хвилини в дорозі на Австралійські Альпи. Вони покриють віддаль, що дорівнює яким 200 милям, пішки і зостануться в горах на неозначений відтинок часу, вивчаючи лижварство та інші види зимового спорту. Це модерне, масове паломництво почалося після того, як відомий спеціаліст із Макворі-стріт, доктор Д. оголосив, що така мандрівка допоможе жінкам позбутися ваги, не вимагаючи дієтних обмежень...»
Немає жодної потреби повторювати тут, з яким безмежним захопленням сніжняни зустріли це оголошення.
А коли сонце встало, вмившися в океані, і весело осяяло простори між Сиднеєм і Альпами, повитими шляхами ішли й ішли жінки.
Бачили їх автомобілісти і спинялися, щоб підвезти.
Бачили їх кукабари і, як завжди, сміялися.
Бачила їх і кукабара Сузі, що саме летіла літаком на Сніжну, везучи свій дешевий крам, щоб там його дорого продати. Бачила і не сміялася, а сердилася.
«Нові Дні» № 2, 1960 р.
_______________________
СУТІНКИ ПОЦЕЙБІЧНОГО СВІТУ
Протягом всього свого невідрадного життя я шукав людини.
Я черкав сірники, немов серед ночі, і уважно приглядався довкола.
Мерехтіли кольори. Чергувалися обличчя: банькаті, вузькоокі, кирпаті, довгоносі, рябі, бліді, пихаті, худі, вилицюваті, білоброві, важкоброві, — всі по-ляльковому неживі, наче зроблені з воску, всі не люди, а лише обличчя, як у ляльковому театрі.
Їхні роти роззявлялися і запевняли мене, що вони теж люди. Та я зоставався самотнім на цілий білий світ і нездібним знайти собі друга.
Одного дня я засвітив сірничок і вгледів лице, що вразило мене своїм прозорим і кришталевим променем очей.
Мимоволі я підніс руку і провів пучками, наче сліпець, по тому обличчю, натрапляючи на тендітні, як весняне листя, уста.
Вони шепотіли незнайомою мовою. Я з цікавістю прислухався і думав: «Яка шкода, що: мене ніхто не навчив цієї мови! Можливо, що я, нарешті, зустрів людину, — другу на цілий світ, — яка розділить мою самотність і прийме дружній потиск руки».
Я дивився у кришталеві очі і відірватися від них не міг.
Напочатку була дружба.
Чергувалися золоті дні і бігли, як завітрені хмари.
Ми вдвійку блукали попід тінистими деревами, — її ліва рука в моїй правій, — дихали-ковтали свіже повітря і гойдали руками вперед і назад.
З допомогою жмені вивчених слів я вів розмову. Я оповідав про те і про це, та тільки не про головне. Не про найважливіше: мою першу, все ще не згаслу, любов. Недоторкану й чисту, що її ось уже кілька років я таїв глибоко в серці.
Колись були. часи, коли я наївно й довірливо міг оповідати про неї. Воскові натягнуті обличчя з велетенського лялькового театру, що йому ім'я світ, слухали, гнівалися і глузували. Деколи вони підступно пробували зґвалтувати мою любов. А що їм не вдавалося, вони кричали в безсилій злобі услід мені:
— Гей! Ти не смієш любити те, що байдуже нам.
Я ж відходив і рукавом ревниво закривав її голу. Та любов була любов'ю до моєї Батьківщини і її обдертого люду.
Під кінець я затаїв її аж у себе на серці. Тісно було їй там, бо вона росла й нудилася заперта. Але я вже нікому більш не оповідав про неї, навіть моїй подрузі, коли ми удвійку ходили під тінистими деревами і гойдали руками.