То ж і не дивно, що напередодні відзначення Росією 250-річчя Переяславської ради інший видатний українець - Микола Міхновський цілком резонно поставив запитання: "Коли доводиться нам йти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги державних шпіонів, коли українцеві не вільно признаватися до своєї національности і коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубильців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На підставі якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Чому навіть у церквах панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т. д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?" (цит. за: Вивід прав України.- Нью-Йорк, 1964.- С. 157).
"Таке ставлення Росії до українців є панування сили, а не права",- резюмував найбільший глашатай української незалежності на початку ХХ століття. І додавав, що вже наше власне існування "накладає на нас обов'язок розбити пута рабства, щоб - спадкоємці Богдана Хмельницького - ми по праву могли користуватися нашою спадщиною" (там само.- С. 164).
І спадкоємці Великого Гетьмана по-справжньому проявили свій козацький дух, коли в 1917 році розпочали трощити прогнилі стіни тюрми народів, надаючи їм усім шанс на вільне життя. Однак, як тільки вождь більшовиків Ленін переконався, що на окраїнах колишньої царської імперії ніхто не підтримує його влади, то написав так звану "Декларацію прав народів Росії", якою клятвенно пообіцяв усім націям і народам право вибирати свою долю - аж до створення власних держав і відокремлення. Але то був обман. Бо коли навіть українські послідовники Леніна вимолили в нього визнання своєї бутафорної державності, яка вкрала навіть назву від легітимно проголошеної Центральною Радою Української Народної Республіки, то вже наступного дня нарком у справах національностей радянської Росії Сталін безапеляційно заявив: "Достаточно играли в правительство и республику, кажется, хватит, пора бросить игру" (ЦДАГОУ: Ф. 57.- Оп. 2.- Спр. 170.- Арк. 6).
Уважне вивчення ленінських документів дає підставу зробити однозначний висновок: про політичні, економічні й культурні права українського народу вождь російських комуністів говорив лише тоді, коли Україна опинялася поза сферою впливу Москви, і йому потрібно було поманити довірливих малоросів рівноправністю й дружбою з великоросами. Як тільки йому вдавалося, використовуючи в тому числі й ним спровоковане протиборство української політичної еліти за владу, ввести в Україну свої збройні сили в Україну, будь-які розмови про рівноправні відносини припинялися.
Скажімо, постановою ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919 року, коли навіть більшовицька "УНР" ще не підписала жодної угоди з радянською Росією, радянській Україні забороняється мати свої самостійні наркомати з військових справ і шляхів сполучення. А якщо "в виде уступки самостийным тенденциям является политически неизбежным оставление на ближайшее время в дружественных советских республиках самостоятельных комиссариатов военных и морских дел и путей сообщения, а также органов снабжения, то необходима строжайшая директива соответственным органам управления в том смысле, чтобы эти самостоятельные комиссариаты работали исключительно и в строжайшем согласии с директивами, даваемыми из соответствующих комиссариатов РСФСР..." (там само: Ф. 1.- Оп. 6.- Спр. 1.- Арк. 4).
Але від такого "благоденства" першими завили українські більшовики, і невдовзі ЦК КП(б)У пред'явив Леніну претензії: "Политика центральных органов по отношению к Украине носит ярко выраженный характер преимущественного обслуживания центральной оси за счет жизненных интересов Украины вообще и Донецкого бассейна в частности" (там само.- Оп. 20.- Спр. 130.- Арк. 8).