Коли ж у травні зробили підрахунки, то виявилося: до нового врожаю не встигає по лінії державного постачання 1 600 000 пудів (там само.- Арк. 85 зв.).
Російська комуністична влада, пішовши на початку 20-х років ХХ ст. на деякі тактичні поступки, не збиралася робити українського селянина вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його продати перед жнивами минулорічні запаси за державними цінами, що прирікало наших хліборобів на голод.
Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932–1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба на коліна не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях - у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині...
Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва 14 грудня 1932 року заборонила українізацію там. А наступного дня ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили постанову, підписану також Сталіним і Молотовим, про негайне призупинення українізації на Далекому Сході, в Центрально-Чорноземній області й Казахстані (там само. - Оп. 20. - Спр. 5282.- Арк. 4).
Уважне вивчення доступних нині документів російської комуністичної партії дає можливість усвідомити: цей голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля. У 1932–1933 роках, коли Україна вимирала з голоду, більшовицька влада не припиняла хлібного експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн.
Представник уряду УНР в екзилі професор Олександр Шульгин, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням до Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією: "В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас во ім'я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстивних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду - селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним" (Тризуб. - 1933. - Ч. 34. - С. 12).
Та світ лишався глухим. I вмирали мільйони українців.
Скільки українського народу прийняла наша земля в 1932–1933? Уже, мабуть, ніхто точно і не скаже... Але це теж наслідок Переяславської ради...
Післяслово
Звичайно, в середині ХVІІ століття Європа ще не була настільки пройнята ідеями демократизму й рівноправного розвитку всіх народів, аби усвідомити відродження свого вічного феномену - Української державності - й поспішити на допомогу Богдану Хмельницькому, щоб не змушувати його звертатися за підтримкою до московського царя. Від української проблеми вона тоді відмахнулася, вважаючи її внутрішньою справою Московщини і Речі Посполитої. Переяславська рада не була усвідомлена як власна поразка Європи, оскільки остання тепер віддавала частку не тільки території, але й свого європейського єства в чужі руки.
Не опиралася Європа наступу зі сходу і після Полтавської битви 1709 року, коли вже досить виразно замаячіли на політичному небокраї обриси "Третього Риму". На берегах Босфору, Дунаю, Сени і Темзи тоді в черговий раз відмахнулися від українського питання, яке лобіював гетьман у вигнанні Пилип Орлик. А це наприкінці XVIII століття відсунуло ще далі на захід східний європейський кордон.
Щоправда, знаходилися політичні діячі та науковці, котрі розуміли значення Української Держави для розвитку всієї Європи. Особливо добре почали це усвідомлювати в ході Першої світової війни. Зокрема, німецький професор П. Рорбах 1916 року так оцінював роль України: "Останнім європейським князем, політиком і полководцем, що пізнав зовсім різко та ясно пункт, де можна усунути російську небезпеку для Європи, був шведський Карло ХІІ" (Вістник Союза Визволення України. - 1917. - Ч. 131. - С. 4).
"Остаточна забезпека європейської культури,- наголошував він,- може прийти щойно з хвилею відірвання та визволення України з-під Московщини. Завдяки цьому повстала б солідна державна й національна рівновага в Европі" (там само).
А віце-президент Державної Ради Австро-Угорщини Е. Пернерсторфер зазначав з цього приводу: "Могутність Росії можна зломити, а її лице відвернути від Европи тільки тоді, коли повстане українська держава, яка стала б найсильнішим заборолом Европи проти російського варварства" (там само. - Ч. 132. - С. 22).
Відомий учений-географ, професор А. Пенк ось так тоді написав про Україну та українців: "Само ім'я пригадує ролю, яку відігравав цей край в часах наступу азійських народів на Европу. Він був границею европейства, а українці були сторожами европейської цивілізації. Що вони могли встоятися проти тих наступів, завдячують це своїй хоробрости й землі..." (Вільне слово (Зальцведель). - 1917. - 14 липня).