— Тьху, і тут я за своє.
В результаті все твоє нутро мокріє, набухає і розривається назовні сльозами. Геть нічого спільного з сексом у цій процедурі немає.
— Ти красуня. Твоє волосся пахне снігом, а з рота — м'ятною жувачкою… Завжди, навіть коли ти їж не те і не там, і коли п'єш вино перед сном, а потім довго спиш…
Чи були ті слова про мене? Чи казав їх Аскольд про мене? Чи сказав їх Аскольд? А ви не задумувалися над тим, смердить чи ні у вашої коханки чи коханця з рота після сну?
Це продовжується, видовжується не минається…
Вибори Президента. 2004 рік. Такий суцільний сон, коли головне — не проспати Україну. Щоби не було, за зразком 94-го, історії того «ЯК МИ ПРОЇБАЛИ ЄВРОПУ».
— Ющенку — так, Януковичу — фак! — радісно читає хтось із перехожих напис на нашій хусточці.
— Ага… — сумно посміхаюся я і відразу ж похоплююся, що слабнути зараз не час.
— Я не впізнаю свій голос, ти знаєш? кажу Аскольдові.
В мене болить серце і чомусь нижні зуби, я думаю про те, що в дітей, сильних чоловіків і гарних жінок на Майдані Незалежності намокли зараз ноги. Дивлюся, як навскіс падає з неба мокрий сніг і не розумію:
— Чому Бог посилає нам цю погоду? Ватикан же молиться за Україну…
— Ага, — погоджується він. — Іще за нас молиться Шрьодер, Квашнєвський, США, Грузія…
— Знаєш, — кажу Аскольдові, — ненавиджу цю революцію за одну річ.
— Яку?
— Ту, що треба колготи під штани вдягати. І в них запихати футболку. Тоді ти як ковбаса і тобі незручно. Інакше — холодно.
— Угу… — він колготів не вдягає і в нього вже болять нирки.
— А знаєш, за що люблю?
— Ну?
— За те, що тепер я знаю: в українців є нормальні обличчя. Обличчя не-лохів. Не-сірих, незашуганих. Вони не бояться яскравого кольору з рота після сну? {вибачаються одне перед одним, коли наступають на ноги. Обличчя не-натовпу. Кожен прийшов за чимось своїм. Не за стадним. Прийшов і приїхав, бо не хоче, щоби його і надалі мішали з постсовєцьким невмирущим лайном. Кожен уже змучився встилатися за свою Батьківщину.
Такої сили і незламності я не чекала. Ніхто не чекав.
На стіні підземки перетину Хрещатика й бульвару Хмельницького хтось намалював барвистий листок канабісу і написав одвічне «LEGALIZE!»
— Ну, ясно. Якщо все, то й відразу. Легалізуйте маріхуану, і через кому тоном вибачення «І LAVE YOU!»
— Ну, і як тебе не любити, народе вкраїнський?!
— Ага. Ти любиш. Систематично. — (Натякаю на наш якісно-регулярний секс). — До речі, валимо завтра пікетувати посольство твоєї родіни-матєрі?!
— Валимо! — з готовністю відказує Аскольд.
— Домовилися. Головне, проснися завтра, революціонерка. А то потриндіти ти любиш, а потім дрихнеш до першої.
— Акі багєма срана, нє?
— Акі багєма. Срана.
Відтак ми дуже довго не можемо заснути — нервове перезбудження. В кожному ритмічному звуці вчувається скандування мільйонної туси.
— Хочу, щоби це ніколи не скінчилося, — каже Аскольд, — бо такої революції ще світ не бачив.
— Угу.
— Вона як та баба ваша з колони [50] — з вінком на голові, з караваєм у руках, із батоном в зубах. Тьолки в норкових шубах носять термоси, студентам, братва роздає цукерки — їбанутися!
Я загадково посміхаюся. Чи просто щасливо посміхаюся.
Щасливими в ці дні були не тільки охуєнні чуваки з наметового містечка чи лобур типу нас із Аскольдом. Відверті підараси та ловили свій кайф від революції.
— Ой, та ви що! — з піною на вустоньках ріденьким-гиденьким пушком вихвалявся перед одногрупницями Тарасик Керечан із Закарпаття, — та нащо було додому їхати?! — (Це про те, що навіть у його КНУ з явно-славно прокучмівським ректором студентів відпустили з пар на мітинги). — Мені мама дзвонить, питає, та чо ти додому не їдеш, а я їй: МАМО! ТА ВИ ШО!!! Я ТУТ СТІЛЬКИ ГРОШЕЙ ЗЕКОНОМИВ -КОЖЕН ДЕНЬ ЇЗДИВ З ОБЩАГИ НА МАЙДАН ПОПОЇСТИ!
Підарок— викладацька підлиза Керечан гордо заявляє про те, що він: «Кар'єрист, так. І одної дня я стану депутатом».
Р.S.
Тепер, коли ті всі події вже в історії, результати починають проростати, а помаранчевй колір, попри колір революції, зробився кольором попси (масовий продаж шаликів-шапо чок-футболочок для дєвочок, що в холод сиділи вдома, а тепер швиденько підмазалися пі кон'юнктуру: «ми — дєті рєвалюциї!»), все здається трохи нереальним.
Групи штибу «Капітан Пемзи» зібрали нехилі дивіденди за свій могутній піар на Майдані, під помаранчевих подій. Чувак, що волав: до вас не як політик, а як простий музикант прийшов!!!» (правильно, бо який ти, на хрєн, політик, слинявчику?) тепер за концерт своєї групи бере 50 тисяч долларів, а не 20, як раніше.
15 канал — канал небрехливих новин — який и всі так дивилися, підтримували і любили, особі директора Юрія Тиця відмовляється «ати в ефір кліп українського альтернативного гурту «Пухнасті Насті» замість кліпів одного російськомовного співака (гроші за їх ефір уже заплачено, він просто благородно захотів подарувати пацанам ротацію). Аргументував це шанований так: «Якщо ми вас візьмемо за ці, що він уже нам заплатив, гроші, ви не заплатите нам більші гроші, а в цьому сезоні (у нас же рейтинги піднялися!) ми вже беремо більше. То нащо нам на вас втрачати?!» Така от, хлопці, українська ідея, пиріжки і пончики.
Наше авто з російськими номерами часто-густо підрізають, притискають до обочини і облаюють із вікон чуваки з почепленими аккурат після остаточного оголошення результатів виборів (Ааааа! Лучьше позна, чєм нікагда-а-а!!!) помаранчевими стрічками.