Аскольд залипає на барельєф храму Сурумунія. На ньому — відомі на ввесь світ коханці -високий принц Салія і його любов із нижчої касти, що ніжно звернулася в нього на колінах. Легенда каже, що син короля заради свого ненормативного кохання послав під три чорти можливість помахати скіпетром. Ну і правильно, я би теж так зробила. Навіщо така дика суспільна відповідальність? Кохатися і приємніше, і корисніше. А ще тут викликали дощ. Цікаво, чи тутешні жерці кричали так само, як кричать гуцульські пастухи під Попом Іваном.
У мене не проходять шмарки. Родом вони із Москви — ідеального місця для хапання зарази. Шмарки і ровер — це романтично. Ви не пробували?
— Ввечері обов'язково приходьте до дерева Бо, — каже наш гід. — Зараз там купа туристів, а ввечері буде служба з барабанами і безплатним входом.
Я питаю його, чи можна торкатися до дерева Бо, і він бреше, що можна. Ми потрапляємо під дощ і ховаємося під смішною кольоровою парасолькою. Велосипеди скриплять, люди в хатинках посміхаються, черепахи медитують коло води, ЮНЕСКО неякісне реставрує дагоби, пиво подається в велетенських пляшках із левом на етикетці, рис із каррі смакує гостро, але гастрит буває не від нього, кокосове молоко тут висушує і продає у жовтих коробочках «Маggі», одяг продається страшний, як у наших районних центрах, жінки в сарі куди звабливіші ніж у пісному європейському одязі, чоловіки по-ідіотськи заправляють сорочки в штани й носять сандалі зі шкірзамінника, діти ходять до школи в сніжно-білій формі, авокадо теплі і стиглі, як щока когось, кого кохаєш і хочеш, життя аж ніяк НЕ лайно.
Вечір. Купа невидимих тварин і їхні голоси Служба в храмі дерева Бо. Солдати з дароносними подушечками в руках, на подушечках квіткові пелюстки. Війна на Шрі Ланці не припиняється от уже 25 років. Солдати співають молитви і ходять довкола храму. Вимовляють щось, що схоже нашому лохівському вухові на «Цар, цар, ца-а-ар…» Двоє музик екстатичне б'ють у барабани. Ми з Аскольдом за ними підглядаємо з-за рогу храму.
Можна доторкнутися, але не можна осягнути, — кажу я пошепки. Аскольд мене не чує.
— Ми надто тупі і надто молоді, — кажу я, — аби хоч на сантиметр по-справжньому заглибитися в їхні таїнства. А ті європейські «апологети» буддизму чи індуїзму, що довго й нудно ялозять поверхнею сакрального знання під виглядом його «осягнення», достойні хіба що щирого співчуття індуса найнижчої касти.
Дерево Бо огороджено трьома огорожами, за останньою з них стоїть служка (ні, то не напівбожевільний і не напівсвятий, він просто працює в цивільній поліції) і приймає дари від вірних. Жінки моляться над дзбаночками з водою, над пелюстками квітів. Співають, б'ють поклони, надовго залишаються перед зображеннями Будди та святих. Відтак передають ті дзбаночки служці, служка виливає ту воду (чи просто ставить їх — ми ж того не бачимо) під дерево Бо. — А до нього — ніяк? — з коров'ячими очками питаюся я в нашого водія Ніхала. Він поводиться геть якось по-батьківськи і по дружньому, і поки що я навіть не підозрюю, що все це лишень заради: «Ні… 30 доларів чайових -мало. Хоча би 50… Моя жінка… ресторан треба… діти подарунки… Га?!» А може й не «лишень», може «попри».
— Зараз я запитаю, мадам, одну хвилинку! — мені дуже смішно, що таке патлате одоробало, як я, хтось може кликати «мадам». Але я чинно тупцяю за Ніхалом. Він щось довго патякає до охоронця, що спускається до нас зі своєї три-небесної висоти. В їх діалозі часто звучить слово «Україна», прицмокування язиком і сміх. Вони завжди собі сміються. І хитають збоку в бік головою. Значень цей жест має безліч — щось типу гуцульського «йо» (далась мені Гуцульщина в Цейлоні?!) — і ніколи не знаєш напевне, якою є відповідь на твоє питання. А якщо чувачок ще й не зовсім в'їхав у твій інгліш, то й поготів.
— Він каже, треба йти за дозволом до Великого Монаха, — повідомляє Ніхал. Не знаю, кого він так сонцесяйно кличе, але ж напевно було би цікаво побачити людину, що дає право доступу до дерева Бо.
Ми з Аскольдом дружно намагаємося викликати в себе душевний трепет.
— Я тут вичитав, — пошепки каже Аскольд (ми взагалі тут шепочемося, бо хоч і на відкритому повітрі тут все, але ж храм, і жінки так гарно співають, а солдати моляться. Охоронці ж, видимо, не сильно забивають собі служиві голови всілякими сакральними нісенітницями і волають одне до одного з усієї сили) — що в присутності монаха треба сідати на підлогу. В жоднісінькому разі не можна сидіти вище нього.
— Угумсь, — кажу я.
Ми весело чимчикуємо за християнином Ніхалом (I am Jesus [51]! — каже про себе він. — Аrе уоu аlsо Jesus [52]? — Слово «сhristian [53]» входить до його лексикону десь аж на п'ятий день нашого спілкування. Ми нарешті перестаємо гиготіти від його невинного самозванства). Головний монах сидить у хатці на диванчику. Ніхал падає перед ним на коліна і цілує полу помаранчевого одягу. Ми з Аскольдом, мабуть, вирішуємо, що виглядатимемо повними ідіотами, мавпуючи його дії, тому просто ніяково всідаємося на підлогу. Головний монах, щоправда, показує нам на лавиці, але ми щосили мантиляємо головами.