Раптом Вальдек кидає в наш біг проникливий погляд № 3:
— Астаарожна там! Нє прісланяйся к стєнкє! (Коли в цій манері говорить Літвінова, я їй пробачаю. А фламінго мене смішить).
Аскольд відходить від стіни й оглядає своє пальто:
— Та ні, нічого, не біле начебто…
— Да нєт! — (ой, якими ж тупими уродами вважає нас братуньо Вальдек!) — Нєт же! Я ета ктаму, что пятна на стєнкє астануцца!!!
Тут уже, пардон, Алене, ми всі троє дико ржемо. Аскольд іще пробував щось там сказати, що його одіж в гівні не валялася і все таке, але ми з Ноною регочемо так, що дивно, як із-під Вальдека не випадає стільчик.
Сам же Вальдек — о, блаженна пустота! -нічогісінько не розуміє і думає, либонь, що сміємося ми з неряхи— Аскольда. Ми швиденько сьорбаємо принесений Аденом чай і вибігаємо геть із їх помешкання, аби в під'їзді знову вибухнути здоровим дитячим сміхом.
Нє— нє, не бійтеся, це не каліграми ніякі. Це я так СОРУ-РАSТЕ зробила. Просто фраза «Bellissimo -mon amour…» [85] Чомусь така лірика, схожа на тонкий ніж, що заходить тобі десь під шкіру й виривається назад мільйонами мурашок крізь пори, здається мені більш придатною для гомосексуального кохання. Тому, що воно трагічніше у своєму неприйнятті більшості «нормальних»? бо скільки би люди не слухали прогресивних маніфестів і не підтримували закони, скільки би не вивертали на спід свою толерацію раніше табуйованих сюжетів, суть їх «прийняття» залишається тією ж-НЕ прийняття. Шушукання, смішки, кліпання, зашаріння і всілякі там: «Хай живуть, як хочуть… Головне, що то — не мої діти».
Нічого дивного. Теж саме з видимою любов'ю парижан до арабів, те ж саме з видимою толерантністю до східноєвропейців, чорних, азіатів тощо. Ну і кльово. Пес ся всрав.
Мова зараз не про вайленс, хоча…
— Бачила недавно твого хлопчика… Щось він в іґнор нас поставив. Лінзи в нього, може?… — (я завжди даю людині право на етичне задкування).
— Пішов він на хуй. — цілком безкомпромісно відповідає Ален.
— Ну, я теж так сказала. Але — з любові до тебе — не вголос.
— Півгодини тому він був жорстоко побитий.
— ???
— …
— Тобою?
— Мною. Дуже сильним я виявився, до речі.
(Мені важко уявити собі лице Алена, коли він пише мені це. Грьобані віртуальні діалоги — даєте ви звільнення, самотність чи просто є частиною порнографії сучасного суспільства? Як каже Нона, років через двадцять знайдеться який-небудь Роберт Картон, що напише світовий бестселлер «Чи є життя поза Інтернетом?»)
— Йой. А шо воно зробило?
— Като… Мені важко зараз спілкуватися. Стан такий, що хочеться різати вени.
(Ого! Бек ту тін ейдж? Нє-е-е…)
— Півгодини тому, — продовжує Ален, — він зізнався мені, що не кохає. Що весь цей час — вісім місяців — він мені брехав, сука, а сам кохав іншого, проститутку рідкісну.
(Тут я згадую придумане і широковживане нами в дитинстві слово «ПРАСТІТУТ». Дивуюся, чого воно не потрапить ніяк до загального узусу).
— Бля… — каже Ален.
— Бля, — погоджуюся я. — А ти… його любиш?
— Звичайно люблю. Дуже сильно люблю. Але ніколи не пробачу.
(Тут мені видно, що Аленові інстинкти самозбереження слабкіші за мої. Я би відразу пробачила і автоматично розлюбила — іди, тусуйся! А ображатися — то собі червону кров псувати).
— В мене ж-бо толком нікого до нього й не було. Перші в житті серйозні стосунки… Вісім місяців прожили разом.
(Ого. Я, Катакана Клей, навряд чи була спроможна на таку постійність. Респект, Аленчику).
— Все. Досить про нікчем.
— Він тебе не вартий.
— Він мене не вартий. — Я давно казала.
— Не вартий навіть, аби я про нього думав. («Галімий підар!» — думаю я про того засранця. Таку дитинку гарну засмутив. Але не знаю, як Ален сприйме «галімий підар», тож даю ноу комментс).
— Забий на нього, — натомість кажу я. — До фіга і трошки є людей, що здохнуть від щастя бути з тобою.
— Найгірше те, що через нього я розгубив усіх своїх друзів, ледь не втратив роботу… Пам'ятаєш, я тоді хотів піти? А він покотився в Іспанію розважатися, коли я тут у Києві горем убивався.
Якийсь там час ми мовчимо.
— Ой, — раптом каже він.
— Що?
— Погано.
— Що погано?
— Реву. Слабкий я дуже.
— Я теж реву. — І — чесно — я не брешу!
— А та сволота, до якої він пішов, його ж весь Київ переїбав…
— Уууу, — кажу я. Раніше подібні сентенції стосувалися хіба що «облака в штанах» — Наталки Монголевської. — Не реви через гівно.
— Фігня в тому, що той, інший, може все всім розтринідти направо й наліво.
— Зашугати чувачка? — Добра Катка відразу пропонує шугайстерські послуги, — я серйозно.
(Хоча насправді ніфіга не серйозно. Ну, є в мене вдома маска щура-гіганта, але чи ж її достатньо?)
— Такого не зашугаєш. Його розбалували.
— Трактором і з балуваними справляємося!!! — декларую я. Ален чомусь не тішиться.
— А цей, — то він уже про свого істерика з пузіком, — стояв тут переді мною на колінах, плакав, просив пробачення. Притягнув велетенську м'яку іграшку — так той його тигр летів із другого поверху.