– Що, братику, чи ти здоров? – питала його сестриця, панна хорунжiвна.
– Тiльки перед свiтом спочив пiсля завару соняшниць та й заснув на всi заставки. Та тепер i нiчого, – так казав пан хорунженко.
– Ну, братику! Не журися: скоро вже тобi буде воля iти у ченцi, – стала казати панна Олена, посупивши очицi у землю. – Я вже… вибрала собi жениха… – сказала Олени та й засоромилась i почервонiла як рак.
– А кого?
– Пана сотника конотопського Забрьоху.
– Що печеним гарбузом попоштувала?
– Еге!
– Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського?
– Цур йому! I не згадуй про нього. А здiлай милость, поїдь до нього у Конотоп та й скажи i попроси, щоб сьогоднi, або хоч завтра, нехай присила людей за рушниками, а у недiлю i весiлля.
– Та що се тобi так нiколи припало? – опитав її пан хорунженко, а самого аж за живiт узяло, що вже i йому недовго бришкати у миру. – Ще б, може, хоч трохи оглядiлась, а то шити-бiлити, завтра Великдень.
– Умру, коли через тиждень не пiду за пана сотника. Я його сьогоднi бачила увi снi: що за хороший! як намальований; а багатий! так i мiри нема: так i пересипа з кишенi у кишеню i грошi усякi, i срiбнi, i золотi, i жемчуг, i усяке дороге камiння… Здiлай милость, братику, соколику, лебедику! Поспiшай якомога. Привези i його з собою, привези i людей, щоб кому швидш рушники подавати… або людей не треба, i тут назбираємо; тiльки його мерщiй, його до мене вези!
Так урагова конотопська вiдьма наробила, що бiдна дiвчина аж на стiну дереться та пробi бажа пана сотника Уласовича Забрьоху.
Нiчого пану хорунженку робити! Звелiв снiдати подати, їсть i дума. Не удоволився i не надумався, забажав обiдати; обiда i дума. Далi як пообiдав, та й надумавсь i каже сам собi: «Пан Халявський i у рот нiчого не бере, а пан Забрьоха – не узяв його чорт, не пролива; ще щоб i мене не перепив. Ну, дарма! вiддам сестру за нього та з год мiсця з молодими поживу». Так пораявшись сам з собою, сiв на вiзок та й чкурнув у Конотоп, прямiсiнько до пана сотника, Микити Уласовича Забрьохи.
Тут наша панночка i заходилась поратись i к сватанню прибиратись: хату миє, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину крише, горшки наставля, рушники налагоджує… так, що всi наньмички аж позасапувались вiд такого порання.
Смутний i невеселий сидiв пан судденко, Дем’ян Омелянович Халявський, у своїм хуторi, у пустiй хатi, вiдкiль повиганяв усiх iз серця. I знай то сердивсь, то сумував, то лаяв усякого, хто тiльки на думку йому приходив, то свiтом нудив, iз журби аж захляв. Як же йому було не журитись? Панна хорунжiвна, що з Безверхого хутора на Сухiй Балцi, Олена Йосиповна, котра побожилась i заклялася, що нi за кого замiж не пiде, опрiч його, що не один вечiр вiн з нею до пiвночi просидiв пiд вербою бiля криницi, з котрою вiн i перстенями обмiнивсь, котра йому святою п’ятінкою забожилася, що тiльки вiн вернеться з походу вiд Чернiгова та пришле людей, то вона зараз i подає рушники а вiн, на сеє понадiявшись, та у Чернiговi аж п’ять кiп протряс, щоб його не держали та вiдпустили оженитись… що вiн вирвавшись з Чернiгова, бiг як скажений до свого хутора, бiг i нiч, i день, i коня занапастив, i сам, аж засапавшись, ускочив у хату та мерщiй i гукнув на Хiврю, таки свою наньмичку, щоб бiгла дядькiв та троюродних братiв до нього прикликала, щоб мерщiй брали хлiб святий та палички та їхали б до панни хорунжiвни за рушниками… аж тут йому Хiвря i пiднесла пинхву: «Що, – каже, – панну хорунжiвну вже просватали за пана сотника конотопського, Микиту Уласовича Забрьоху, що вже й рушники подавали i сватання запили, та що ну! що тiльки той, хто не був iа сватаннi, той не був п’яний, а то всi лоском лежали аж до другого пiвня; що завтра буде й весiлля, що вже панночка з розпущеною косою, звiсно, як сирота, по вулицям у Конотопi з пiсеньками ходить i дружечок збира; що його дядини понаряджувались i пiшли у Безверхий хутiр короваю бгати; що сам пан Забрьоха приїздив i поєднав їм слiпого скрипника на весiллi грати…» Сеє усе як, повислуховував пан Халявський та як роззявив рот слухаючи, то вiн так йому i зоставсь, аж патьоки потекли. А далi як затруситься, неначе у лихоманцi, очi аж на лоб повилазили та мов горять, та як зложив кулаки, як хряпне себе по головi, що насилу устояв i довго чмелiв слухав, далi вже як почав, мов розперезаний, лаяти i панну Йосиповну, i пана хорунженка, i пана Забрьоху, i дядькiв, i дядин, i братiв, i невiсток, i дружок, i коровайниць, i слiпого скрипника, і наньмичку Хiврю… вже коренив-коренив, вичитував-вичитував, аж пiна йому з рота б’є, мов у скаженого… а далi як кинеться до Хiврi… так би її i розтерзав, якби не догадалася та не втекла.